Крилата смерть

Зачинивши дверi на засувку, ми, навченi нашими помiчниками, зачинили також i вiконницi, сховавшись таким чином вiд дощу та рiзких поривiв вiтру. Ми понуро сидiли на хитких скринях у суцiльнiй темрявi, лише вогники люльок i випадкове свiтло лiхтарика оживляли гнiтючу атмосферу. Час вiд часу ми бачили крiзь щiлини в стiнi зигзаги блискавок – темрява була такою щiльною, що iхнi стрiли вимальовувалися дуже чiтко.

Це чатування у грозу раптом нагадало менi ту незабутню нiч на Горi Бур. Я зiщулився вiд страху й укотре поставив собi запитання, на яке наразi не мiг вiдповiсти: чому демон iз трьох людей, котрi сидiли в засiдцi, знищив двох по краях i залишив того, хто був усерединi? Чому вiн так раптово зник пiсля електричного розряду жахливоi потужностi? Чому порушив послiдовнiсть i не забрав мене другим? Що ховалося за цим? Може, вiн знав, що це я призвiдник, i готуе для мене страшнiшу долю?

Обiрвавши своi роздуми, а точнiше, додавши до них додаткового драматизму, все небо перетнула величезна блискавка, яку переслiдував удар грому, що струсонув землю.

Водночас здiйнявся могутнiй вiтер, його завивання наростало у зловiсному крещендо. Ми були впевненi, що блискавка знову втелющила у самотне дерево на схилi Мейпл- гiл, Манро схопився i пiдiйшов до крихiтного вiконця переконатися в цьому. Вiтер i дощ увiрвалися у вiдчиненi ним вiконницi з оглушливим ревiнням, i я не змiг розчути слiв, якi вiн вимовив. Перевiряючи, наскiльки значнi руйнування, чоловiк висунувся з вiкна i завмер, буцiмто вдивляючись у щось.

Незабаром вiтер ущух i пiтьма розсiялася. Буря скiнчилася. Моi сподiвання на те, що вона триватиме й уночi, не виправдалися, i нiби на пiдтвердження цього крiзь щiлини проникнув слабкий сонячний промiнчик. Вважаючи, що свiтло нам не завадить, навiть якщо злива розпочнеться знову, я зняв засувку i вiдчинив грубо збитi дверi. Земля зовнi перетворилася на суцiльне мiсиво, а злива приносила зi схилiв усе новi й новi потоки бруду. Однак нiчого такого, що пояснило б, чому мiй приятель так довго не вiдходив вiд вiкна, я не побачив.

Пiдiйшовши ближче, я торкнувся його плеча – той не ворушився. Тодi я жартiвливо трясонув його й обернув до себе… й одразу ж вiдчув, як мене починае душити неусвiдомлений жах, що напливав звiдкiлясь iз глибин столiть, iз бездонних краiв ночi, що iснувала вiчно.

Артур Манро був мертвий. А його голова, точнiше ii лицьова частина, була бузувiрськи виiдена.

III.