Крилата смерть

Я назвав своi дii безглуздими, i вони справдi нi до чого не призвели. Труну Єна Мартенса я знайшов доволi скоро, але в нiй не було нiчого, окрiм жменьки пороху. Однак я, одержимий лютою рiшучiстю знайти його повсталий дух, продовжував дедалi глибше закопуватися в землю. Бозна- що я сподiвався побачити, однак в одному не сумнiвався: я розкопую могилу людини, чий дух нишпорить навколо ночами.

Я копав i копав, не уявляючи, якоi вже досяг глибини, аж раптом мiй рискаль, а за ним i ноги провалилися пiд землю. Мене скував жах.

Існування пiдземелля пiдтверджувало моi найбожевiльнiшi гiпотези. При падiннi згасла лампа, але за допомогою електричного лiхтарика я таки зумiв оглянути вузький пiдземний прохiд, що тягнувся в обидва боки. Чоловiк моеi статури мiг лiзти ним лише навкарачки, i хоча жодна людина, будучи при здоровому глуздi, не наважилася б на таке, особливо вночi, я, забувши про небезпеку, не слухаючи аргументiв розуму й не звертаючи уваги на бруд, опустився на колiна, охоплений единим бажанням: зустрiтися нарештi зi страхом, що зачаiвся. Вирiшивши повзти у напрямку будинку, я вiдважно протиснувся у вузьку нору i, звиваючись, хутко поповз уперед у цiлковитiй темрявi, лише iнодi освiтлюючи собi шлях лiхтариком, який тримав перед собою.

Немае слiв, щоб описати загубленого в надрах землi чоловiка, описати, як вiн повзе, звиваючись, дряпаючись грудками глини, iз задушливим хрипом прокладае, мов шаленець, шлях серед виткiв нiчного мороку, не маючи уявлення нi про час, нi про наслiдки своiх дiй, не знаючи нi напрямку, нi остаточноi мети.

Це було за межами людського розумiння, але саме так я i вчинив. Я повз так довго, що забув свое минуле життя, перетворившись, здавалося, на iстоту з темних глибин – крота або хробака. Лише випадково, пiсля тривалоi перерви, я увiмкнув лiхтарика, про який зовсiм забув, i нерiвна глиняна поверхня нори, що тяглася удалечiнь, зловiсно засвiтилася.

Якийсь час я повз в одному напрямку, тепер уже економлячи батарейки, але потiм прохiд рiзко звернув угору.

І раптом попереду я несподiвано побачив щось на кшталт двох палаючих у темрявi бiсiвських копiй мого згасаючого лiхтарика. Свiтло, яке випромiнювали вони, гiпнотично подiяло на мене, пробуджуючи якiсь розмитi спогади. Замiсть того щоб вiдсахнутися, я мимоволi завмер. А очi все наближалися. Я не мiг розрiзнити увесь вигляд iстоти, якiй вони належали, зате добре бачив ii кiгтi. Оце було видовище! Раптом над моею головою почувся вiддалений гамiр.