Крилата смерть

Усе почалося миттево та несподiвано. Демон, що нагадував своiм виглядом пацюка, хрокаючи й сопучи, вирвався на волю з далеких, невiдомих безодень. А слiдом за ним iз тiеi ж ями виринуло цiле море всiлякоi нечистi, величезне збiговисько мерзенних виродкiв – огидних породжень ночi. Навiть збочена уява не змогла б породити нiчого подiбного. Клубочучись, вони вилiтали iз зяючого отвору, нагадуючи фонтан, що закипав, вирував i бешкетував. І, подiбно до пошестi, миттю заполонив усе навколо.

Вони лiзли крiзь щiлини назовнi та просувалися далi, несучи з собою у проклятi лiси жах, шаленство i смерть.

Бозна-скiльки iх там було – мабуть, тисячi. Цей нескiнченний потiк, який я розрiзняв при слабких спалахах блискавок, скував мое серце переляком. Коли ж потiк почав рiдшати, iз суцiльноi маси стали видiлятися окремi особини. Це були потворнi волохатi чортенята, а може, й мавпи – бiсiвськi карикатури на цих шанованих тварин. Вiд iхнього мовчання сироти виступали на шкiрi.

Навiть коли один iз тих, що вiдстали, звичним вiдпрацьованим жестом ухопив слабшого, щоб його зжерти, навiть тодi я не почув жодного звуку. Решта жадiбно накинулася на залишки цього безмовного бенкету. Й ось тодi, незважаючи на огиду i страх, цiкавiсть, яка весь цей час спрямовувала моi пошуки, взяла гору. Я витягнув револьвера i, коли останнiй iз виродкiв вибрався назовнi з невiдомого жаского свiту, пристрелив його, прикриваючись громом.

Пронизливе вищання… насолода вiд кривавого полювання… бентежнi тiнi, що переслiдували одна одну в яскравих коридорах, прорiзаних блискавками… безтiлеснi примари, калейдоскопiчнi змiни огидних сцен… лiс i в ньому патологiчно розкiшнi перезрiлi дуби, чиi змiеподiбнi сплетенi коренi тягли незримi соки з землi, що кишiла мiльйонами бiсiвських iстот, якi пожирали одна одну… замаскованi пiд пагорби мацаки, що простяглися вiд самого центру пiдземноi злоякiсноi пухлини… небаченi за силою бурi, якi розбишакують над зарослими плющем похмурими мурами й аркадами, що потопають у розкiшних заростях… На щастя, iнстинкт привiв мене, коли майже знепритомнiв вiд страху, до людей, до мирного селища, що безтурботно спало у мерехтiннi зiрок на зблiдлому вже небi.

За тиждень я настiльки оговтався вiд пережитого, що послав до Олбенi за людьми, котрим доручив пiдiрвати динамiтом маеток Мартенсiв разом iз вершиною Гори Бур.