Крилата смерть

Навколо, куди не кинь погляд, схожi на похмурих чатових i сторожiв занедбаних могил, стоять похиленi надщербленi надгробки, наполовину схованi в густих заростях смердючого цвинтарного бур’яну. Над ними всiма велично височить у сiрувато-сине небо стела, що звужуеться догори, немов якийсь примарний вождь лемурiйськоi орди. У повiтрi завис хвороботворний сморiд цвiлi та сироi перегнiйноi землi, але менi вiн видаеться райськими пахощами. Тут пануе мертва тиша, врочиста i страшна. Якби я мав можливiсть вибрати собi мiсце для життя, то оселився б у самому центрi ось такого мiста мертвих, бо близькiсть гнилоi плотi та кiсток, що розсипаються на порох, наповнюе мою душу екстатичним захопленням, змушуючи застояну кров стрiмко бiгти жилами, а мляве серце – збуджено калатати вiд шалених радощiв, бо лише в смертi я черпаю своi життевi сили!

Дитинство згадую як затяжний перiод похмурого, одноманiтного животiння.

Блiда, хвороблива, немiчна дитина, схильна до тривалих нападiв похмуроi меланхолii, я викликав гостре неприйняття у своiх здорових, життерадiсних однолiткiв. Вони обзивали мене нудьгарем i бабегою, позаяк я зовсiм не цiкавився iхнiми гучними рухливими забавами i навiть за бажання не змiг би взяти участь у них через фiзичнi вади.

Як i у всiх провiнцiйних мiстечках, у Фенгемi жили своi язикатi Хвеськи. Пустопорожнi кумасi, ласi на все незвичайне, оголосили мiй апатичний темперамент якоюсь огидною патологiею; вони порiвнювали мене з моiми батьками i багатозначно, навiть зловiсно хитали головами, не знаходячи мiж нами нiчого спiльного.

Найзабобоннiшi вiдверто називали мене пiдкидьком, а люди, котрi мали уявлення про мiй родовiд, указували на загадковi непевнi чутки, що стосувалися мого двоюрiдного прапрадiдуся, якого спалили на вогнищi за звинуваченням у чаклунствi.

Якби я жив у бiльшому мiстi, в якому е вища ймовiрнiсть знайти спорiднену душу для дружнього спiлкування, можливо, я б i подолав свою ранню схильнiсть до замкнутого та вiдокремленого життя. У пiдлiтковому вiцi я став iще похмурiшим, меланхолiйнiшим та апатичнiшим.

Не бачив сенсу в своему iснуваннi. Я немов перебував пiд владою якоiсь нездоланноi сили, що притупляла моi вiдчуття, заважала моему розвитку, паралiзувала мою волю i наповнювала мене почуттям безпричинноi туги та невдоволення.

Менi було шiстнадцять, коли вперше побував на похоронi. У Фенгемi будь-який похорон виклика5в жвавий суспiльний iнтерес, бо наше мiстечко славилося довголiттям своiх мешканцiв.