Крилата смерть

Зрештою, щось близьке до безпричинного забобонного страху огорнуло мене, я не наважувався пiдiбратися до тiла, водночас я бiльше не думав про нову атаку, боячись остаточно занапастити iще жеврiюче життя. Замiсть цього я чкурнув iз усiею швидкiстю, на яку тiльки був iще здатен, у тому напрямку, звiдки прийшов. Раптом я вловив звук, скорiше навiть регулярну послiдовнiсть звукiв. За мить вона розпалася на гострi металевi дробинки. Геть сумнiви. Це був провiдник. І тодi я заволав, я заверещав, залементував, навiть завив вiд захвату, позаяк зауважив у склепiнчастому прольотi примарний мерехтливий вiдблиск, який, наскiльки я зрозумiв, не мiг бути нiчим iншим, як вiдбитою свiтлом лiхтарика тiнню.

Я мчав назустрiч вiдблиску i раптом, не встигнувши збагнути, як це сталося, розтягнувся бiля нiг провiдника. Пригорнувшись до його черевикiв, я вiдкинув свою хвалену стриманiсть i, плутаючись у словах, белькотiв приголомшеному слухачевi свою страшну оповiдку, перемiшану з потоком пишномовних виявiв вдячностi. Поступово я вiдчув, що розум повертаеться до мене. Провiдник зауважив мою вiдсутнiсть, аж коли група опинилася бiля виходу з печери, й, iнтуiтивно обравши слушний напрямок, пiрнув у лабiринт проходiв, що починалися у тому мiсцi, де вiн востанне балакав зi мною; йому вдалося знайти мене пiсля чотирьох годин пошукiв.

Слухаючи розповiдь провiдника, я, пiдбадьорений свiтлом i тим, що бiльше вже не сам, став мiзкувати про дивну iстоту, поранену мною, яка, прихована мороком, лежала за два кроки вiд нас.

Мною опанувала спокуса розiрвати промiнчиком свiтла завiсу таемницi, що приховувала вигляд моеi жертви. Почуття лiктя пiдiгрiло мою мужнiсть, i я зробив кiлька крокiв у бiк арени мого випробування. Незабаром ми виявили щось перекинуте, бiле, бiлiше навiть за вапняк, що випромiнюе бiлизну. Просуваючись iз усiею обережнiстю, ми, немов у единому поривi, зойкнули вiд подиву: знахiдка нiяк не вiдповiдала жодному мислимому уявленню про монстрiв. Перед нами лежала велетенська людиноподiбна мавпа, що вiдбилася, мабуть, вiд мандрiвного звiринцю. Їi вовна була бiлоснiжною, вибiленою, певна рiч, чорнильною чорнотою пiдземних палацiв i на диво тонкою. Рiдка на тiлi, вона розкiшною копицею вкривала голову та спадала на плечi. Риси обличчя цiеi зваленоi iстоти були прихованi вiд нас. Їi кiнцiвки були дивно розкинутi, втiм, у них чаiлася розгадка змiни ходи, на яку я звернув увагу ранiше: вочевидь, тварина пересувалася, використовуючи то всi чотири, то лише двi опори.