Крилата смерть

Самотнiй, покинутий напризволяще, я гаяв роки свого дитинства, година за годиною вивчаючи старовиннi фолiанти, якими ряснiла похмура бiблiотека замку, безцiльно тиняючись або одержимо розганяючи вiковiчну пилюку в фантастичному лiсi, що прикривав наготу гори бiля ii пiдошви. Ймовiрно, таке гаяння часу i стало причиною того, що тiнь меланхолii досить рано полонила мiй розум. Студii та дослiдження навiвали спогади про похмуру таiну дикоi природи i завжди мали для мене особливу принаду.

Вченiсть не була моiм шляхом: навiть тi крихти знань, якi менi вдавалося виловити, пригнiчували мене.

Очевидна нехiть мого старого вихователя заглиблюватися в iсторiю моiх пращурiв по батькiвськiй лiнii загострювала той жах, який пронизував кожну згадку про обiйстя i мимоволi передався менi. На виходi з дитинства я зумiв злiпити докупи недоладнi уривки фраз, що злiтали з неслухняного язика старого базiки i мали стосунок до якихось обставин, що з роками перетворилися для мене з дивних на клопiтно-болiснi. Рано прокинулися в менi лихi передчуття, пробудженi обставинами, якi супроводжували смерть моiх предкiв, графiв iз роду С. Спершу я пояснював собi iхню передчасну кончину природними факторами, вважаючи, що походжу з родини, в якiй чоловiки просто довго не живуть, проте з вiком став замислюватися про нечiткi старечi оповiдки, в яких мова часто заходила про прокляття, що зi столiття в столiття вiдмiрюють носiям графського титулу термiн життя лише у тридцять два роки завдовжки. Коли менi минув двадцять один рiк, старий П’ер вручив менi рукописну книгу, яка переходила, за його словами, упродовж багатьох поколiнь вiд батька до сина з тим, аби кожен новий власник продовжив лiтопис роду. Книга мiстила вражаючi записи, i iхне уважне вивчення анiтрохи не розвiяло моi похмурi передчуття. У той час вiра в усе мiстичне пустила глибоке корiння в моiй душi, i я був не в змозi вигнати ii та поставитися до неймовiрноi оповiдки, яку я всотував рядок за рядком, як до ганебноi вигадки.

Рукопис перенiс мене в минуле, у тринадцяте столiття, коли замок, в якому я народився i вирiс, був грiзною та неприступною твердинею.

Саме в тi часи з’явився в наших володiннях один чоловiк, дуже примiтний, хоча й низького стану, в якому йому поступалися лише селяни. Його звали Мiшель, утiм, його бiльше знали як Мовi, тобто Злий, позаяк про нього йшов лихий поголос. Вiн виснажував себе пошуками фiлософського каменя й елiксиру молодостi i мав славу адепта чорноi магii й алхiмii.