На стрімчаках божевілля

До самого моменту зникнення вiн читав без угаву i був блискучим спiврозмовником, наскiльки дозволяв чоловiковi голос; i люди, котрi вважали себе наглядачами, але не були здатнi передбачити його втечу, привселюдно засвiдчили, що дуже скоро Варда з лiкарнi випишуть.

Лише доктор Вiллетт, котрий свого часу допомiг Чарльзу Варду з’явитися на свiт i з того часу спостерiгав за його тiлесним i духовним розвитком, здавався наляканим навiть самою думкою про майбутню долю свого вихованця. Останньому довелося пережити жахливi речi, i лiкар зробив страхiтливе вiдкриття, про яке не наважився розповiсти своiм скептично налаштованим колегам.

Щиро кажучи, сам по собi зв’язок доктора Вiллетта з цим випадком доволi таемничий. Вiн був останнiм, хто бачив пацiента перед його зникненням, i коли вийшов iз кiмнати Варда пiсля розмови з ним, на обличчi медика застиг жах i водночас полегшення. Багато хто пригадав про це через три години, коли стало вiдомо, що хворий накивав п’ятами з клiнiки. Ця втеча так i залишилася таемницею, яку в клiнiцi доктора Вейта нiхто пояснити не змiг. Можливо, про щось свiдчило вiдчинене вiкно, але воно виходило на прямовисну стiну висотою у шiстдесят футiв. Хоч як би там було, пiсля балачки з доктором Вiллеттом молодик немов випарувався. Сам Вiллетт не надав якихось пояснень, але дивним чином здавався спокiйнiшим, нiж до втечi Варда. Вiдчувалося, що вiн охоче розповiв би про пацiента набагато бiльше, якби не боявся, що йому не повiрять. Вiллетт ще застав Варда в палатi, але незабаром пiсля його вiдходу санiтари довго грюкали в дверi, не отримуючи вiдповiдi. Коли вони нарештi iх вiдчинили, пацiента там уже не було. Їм удалося знайти лише купку дрiбного блакитно-сiрого порошку, вiд якого вони ледь не задихнулися, коли холодний квiтневий вiтер, що дув iз вiдкритого навстiж вiкна, розвiяв його по кiмнатi. Подейкували, правда, що незадовго перед тим страшенно завивали собаки, але це було ранiше, коли доктор Вiллетт ще перебував у лiкарнi; потiм пси замовкли. Про втечу негайно ж повiдомили батьковi Чарльза, але, здавалося, вiн не був здивований, швидше засмучений. Коли сам доктор Вейт зателефонував Варду, з ним уже встиг поспiлкуватися доктор Вiллетт; обое рiшуче заперечували, що мають якийсь стосунок до тiеi втечi. Певну iнформацiю про молодого Варда вдалося отримати вiд близьких друзiв Вiллетта та Варда-старшого, але вона здавалася занадто фантастичною для того, щоб у неi вiрити.