Поклик Ктулху

До цього додавався ще бiльш невизначений страх: абсолютно фантастичне вiдчуття, пережите нами в ходi незвичайного експерименту 1915 року, коли ми служили в канадськiй армii. У розпал жорстокоi битви Вест оживив сера Ерiка Морленда Клефен-Лi, нашого колегу, кавалера ордена «За бездоганну службу». Той знав про дослiди Веста i був здатен iх повторити. Щоб вивчити можливiсть квазi-розумного життя в тiлi, Вест вiдрiзав труповi голову. За кiлька секунд до того, як будiвлю, в якiй ми працювали, стер iз лиця землi нiмецький снаряд, безголове тiло вчинило кiлька осмислених рухiв.

Але найнеймовiрнiше полягало в тому, що ми обое чiтко чули страшнi виразнi звуки, якi виголосила вiдрiзана голова, що лежала в темному закутку лабораторii. Нiмецький снаряд був до нас частково милостивий. Однак Вест так нiколи i не дiзнався, чи лише ми вцiлiли пiсля обстрiлу. Інколи вiн висував рiзнi гiпотези про те, як може повестися безголовий хiрург, котрий освоiв мистецтво оживляння трупiв.

Останнiми роками Вест жив у розкiшному будинку бiля одного з найстарiших кладовищ Бостона.

Вiн вибрав це мiсце iз символiчних i естетичних мiркувань: велика частина поховань належала до колонiального перiоду, отже не становила iнтересу для вченого, котрий дослiджуе цiлком свiжi трупи. У пiдвальнiй лабораторii, яку таемно будували чужоземнi робiтники, стояла велика електрична пiч, за допомогою якоi мiй товариш мiг легко та шпарко позбуватися трупiв або окремих частин людського тiла, нiби заради жарту з’еднаних iз чужорiдною тканиною – похмурих свiдчень блюзнiрських розваг власника будинку. Копаючи цей льох, робiтники натрапили на давнiй пiдземний хiд, який, без сумнiву, провадив до старого кладовища, однак не мiг сполучатися з жодним iз вiдомих гробiвцiв, позаяк розташовувався занадто глибоко. Провiвши деякi пiдрахунки, Вест дiйшов висновку, що хiд веде в таемну камеру, розташовану пiд гробiвцем Аверiллiв, останнiм похованням, датованим 1768 роком. Я разом iз ним оглядав поiденi часом вологi стiни, що оголилися пiд ударами лопат i мотик, i вже смакував похмуре задоволення, яке обiцяе нам розкриття давнiх могильних таемниць, проте вперше в життi страх узяв гору у Веста над природною цiкавiстю, i мiй товариш проявив слабкiсть, наказавши затулити отвiр i затинькувати стiну. Аж до бiсiвськоi ночi, коли настав розв’язок, ця стiна залишалася незайманою.

Згадуючи про слабкiсть Веста, мушу зауважити, що вона стосувалася лише його душевного стану i зовнi нiяк не проявлялася.