Поклик Ктулху

Пiсля поховання ми всi трохи зажурилися i згаяли решту дня в барi Торговоi палати, де Вест, хоча й уражений смертю головного супротивника, чiплявся до всiх iз балачками про своi чудовi теорii. До вечора бiльшiсть студентiв подалися додому або у справах, а мене Вест умовив «вiдзначити цю подiю». Близько другоi години ночi господиня, в котроi Вест винаймав кiмнату, бачила, як ми входили до будинку, ведучи пiд руки когось третього, i сказала чоловiковi, що, вочевидь, ми добряче забавилися.

Язиката Хвеська мала рацiю, бо близько третьоi ночi будинок розбудив нестямний лемент, що лунав iз кiмнати Веста.

Вибивши дверi, переляканi мешканцi побачили, що ми лежимо на пiдлозi без тями, побитi, подряпанi, в подертiй одежi, серед побитого начиння i поламаних iнструментiв. Розчахнуте вiкно повiдало про те, куди зник наш кривдник. Багато хто дивувався, як йому вдалося вцiлiти, зiстрибнувши з другого поверху. По всiй кiмнатi валялися дивнi елементи одягу, але Вест, коли очуняв, повiдомив, що вони не мають до незнайомця жодного стосунку, а зiбранi для бактерiального аналiзу у заразних хворих. І наказав мерщiй спалити iх у великому камiнi. Полiцii ж ми заявили, що з нашим гостем незнайомi. Це був, за нервовою заявою Веста, приемний незнайомець, котрого ми здибали в одному з барiв у центрi мiста. Взявши до уваги той факт, що всi тодi були напiдпитку, ми з Вестом не стали наполягати на пошуках нашого забiякуватого супутника.

Тiеi ж ночi в Архемi сталася ще одна жаска подiя, що затьмарила, на мою думку, навiть жахiття епiдемii.

Цвинтар церкви Ісуса Христа став ареною звiрячого вбивства: мiсцевого сторожа хтось пошматував кiгтями з жорстокiстю, яка змушуе засумнiватися в тому, що винуватцем убивства була людина. Бiдолаху бачили живим пiсля опiвночi, а на свiтанку виявили те, що язик вiдмовляеться вимовити. У сусiдньому Болтонi допитали директора цирку, але той божився, що жодна тварина не втiкала з клiтки. Тi, хто знайшли тiло сторожа, помiтили кривавий слiд, що провадить до гробiв-ця, де на кам’яних плитах перед входом червонiла маленька калюжка. Вiд неi тягнувся до лiсу менш помiтний слiд, який поступово робився невиразним. Наступноi ночi на дахах Ар-хема танцювали чорти, а вiтер завивав, як ненормальний. На розбурхане мiсто звалилася кара, яка, як казали однi, виявилася страшнiшою за чуму, й, як шепотiли iншi, була ii втiленням.