Сни в оселі відьми

Лiкарi незабаром зiйшлися на тому, що причиною хвороби стали патологiчнi сни пацiента, надзвичайно яскравi образи яких i пiсля пробудження володiли розумом цiеi жалюгiдноi iстоти. Щоб дотриматись усiх необхiдних формальностей, Слейтер постав перед судом за звинуваченням у вбивствi, його визнали неосудним, виправдали i вiдправили до лiкарнi, в якiй я тодi займав скромну посаду iнтерна.

Як я вже казав, мене завжди цiкавило життя людини увi снi, звiдси зрозумiле нетерпiння, з яким я приступив до огляду пацiента, попередньо ознайомившись iз усiма документами.

Чоловiк, здавалося, вiдчув мою симпатiю i неприхований iнтерес до нього, оцiнив i ту м’якiсть, з якою я його розпитував. Надалi пацiент не впiзнавав мене пiд час нападiв, коли я, затамувавши подих, слухав його хаотичнi розповiдi про космiчнi бачення, зате завжди впiзнавав у спокiйнi перiоди, сидячи бiля загратованого вiкна за плетiнням кошикiв i, можливо, сумуючи за назавжди втраченим життям у горах. Рiднi його не навiдували, вони, мабуть, знайшли iншого главу сiм’i, як це заведено у вiдсталих гiрських племен.

Поступово я дедалi захоплювався божевiльним i фантастичним свiтом мрiй Джо Слейтера. Сам вiн був вражаюче убогий в iнтелектуальному й мовному розвитку, проте його слiпучi, грандiознi бачення, нехай навiть переказанi незв’язною варварською говiркою, могли зародитися лише в особливiй, вищiй свiдомостi. Я часто питав себе: як могло статися, що нерозвинена уява дегенерата з Катскiлльських гiр могла викликати до життя картини, позначенi iскрою генiя? Як мiг неотесаний бовдур вiдтворити цi блискучi свiти, сповненi божественного сяйва i неосяжних просторiв, про якi Слейтер патякав у шаленому мареннi? Я все бiльше схилявся до думки, що в цьому жалюгiдному чоловiчку, котрий улесливо витрiщаеться на мене, таiться щось, що виходить за межi розумiння – як мого, так i моiх досвiдчених, але надiлених невибагливою уявою колег.

Вiд самого ж хворого я не мiг дiзнатися нiчого певного. Менi вдалося лише з’ясувати, що у своему напiвснi Слейтер прошкуе, а iнодi й плавае у невiдомих людям просторах – серед величезних блискучих долин, лугiв, садiв, мiст i сяючих палацiв.

Там вiн уже не був напiвдиким виродком, а яскравою та визначною особистiстю, чиi дii сповненi гiдностi й величi. Його iснування затьмарював лише якийсь смертельний ворог, що був не схожий на людину i мав хоча й видиму, але нематерiальну структуру. Саме тому Слейтер i називав його «штукенцiею».