Сни в оселі відьми

Дехто з мудрагелiв вибагливо описував дива за хвiрткою, крiзь яку не можна пройти двiчi, однак iншi писали лише про жахи та розчарування. Я вже не знав, кому з них вiрити, i, тим не менш, дедалi дужче прагнув назавжди податися до невiдомоi краiни; адже сумнiви та таемничiсть – найбiльша принада з усiх спокус, i жоден новий жах не може бути страшнiшим за щоденнi тортури, якi називають буднями. Тому, коли я дiзнався про iснування наркотику, який допоможе менi вiдiмкнути хвiртку i пройти крiзь неi, я вирiшив прийняти його, коли прокинуся наступного разу.

Учора ввечерi я проковтнув це зiлля i поплив увi снi до золотоi долини i тiнистих гаiв; i коли цього разу пiдiйшов до стародавнього муру, то побачив, що хвiртка вiдчинена. Крiзь неi продиралося таемниче сяйво, яке освiтлювало велетенськi кривi дерева й верхiвки похованих пiд землею храмiв. Я мелодiйно поплив далi, очiкуючи побачити красу краiни, звiдки нiколи не повернуся.

Коли ж хвiртка вiдсунулася ширше i чари наркотику й сну провели мене крiзь неi, я второпав, що всiм краевидам i красi настав край, позаяк у цьому новому просторi не було нi землi, нi моря – сама лише бiла порожнеча безлюдного та безмежного космосу.

І, будучи щасливим настiльки, наскiльки я ранiше навiть не наважувався уявити, я знову розчинився у цiй знайомiй невизначеностi кришталево-чистого забуття, з якого спокуса життя закликала мене на одну коротку й нещасливу мить.

Безiменне мiсто

Пiдiйшовши до безiменного мiста, я одразу ж вiдчув прокляття, що нависло над ним.

Я прошкував моторошною випаленою долиною, залитою мiсячним сяйвом, i побачив його вже здалеку; таемниче й зловiсно воно виступало з пiскiв. Так виринають частини трупа з неглибокоi, сяк-так закиданоi землею могили.

Жахом повiяло вiд обвiтреного столiттями камiння цього допотопного дива, цього пращура найстарiшоi з пiрамiд; а легкий подих, що виходив вiд нього, здавалося, вiдштовхував мене геть i змушував негайно вiдступитися вiд стародавнiх зловiсних таемниць, яких не знае i не повинен знати жоден смертний.

Далеко в Аравiйськiй пустелi лежить безiменне мiсто, напiвзруйноване й безмовне; його низькi стiни майже цiлком поглинули пiски тисячолiть. Це мiсто стояло тут задовго до того, як були закладенi першi каменi Мемфiса й обпаленi цеглини, з яких спорудили Вавилон. Немае жодноi легенди, такоi давньоi, щоб у нiй згадували назву цього мiста або тi часи, коли воно ще було сповнене життям.