Тінь над Інсмутом

На довершення до цього моторошного видовища я побачив, як схожi спалахи свiтла вириваються також iз куполоподiбного даху «Джiлмен-гаузу», що маячив на пiвнiчний схiд позад мене – це була серiя роздiленого цiлком визначеними промiжками миготiння, яке, поза будь-яким сумнiвом, було вiдповiдними сигналами. Намагаючись стримати низку iмпульсiв, що змiнюють один одного, i ще раз усвiдомивши всю непривабливiсть свого нiчим не захищеного, вiдкритого для можливого огляду розташування, я хутко, але, як i ранiше, вiдчайдушно зачовгав ногами далi, водночас намагаючись не випускати з поля зору той пекельний i зловiсний риф, поки контури Сауз-стрит залишали менi можливiсть глипати в бiк моря.

Що означала вся ця загадкова процедура – я не мав найменшого поняття, хоча i можна було припустити, що вона була складовою частиною якогось дивного ритуалу, котрий мав стосунок до Рифу Диявола. Крiм цього я не виключав, який група людей, яка прибула на непомiченому мною кораблi, з якогось дива висадилася на цих зловiсних каменях. Незабаром я став повертати лiворуч, огинаючи хирлявi залишки згасаючоi рослинностi, все так само споглядаючи на освiтлений примарним сяйвом лiтнього мiсяця океан i спостерiгаючи за загадковими спалахами цих таемничих бакенiв, якi незрозумiло звiдки взялися.

Раптом мiй мозок пронизало усвiдомлення чогось неймовiрно жахливого, реально приголомшливого, що позбавило мене останнiх залишкiв самоконтролю i змусило прожогом, забувши про якесь маскування, кинутися навтьоки в пiвденному напрямку, повз зяючi чорнi прорiзи дверей i вiкон, що по-риб’ячому витрiщалися на мене, будинкiв, якi облiпили цю пустельну, жахливу вулицю.

Рiч у тiм, що на якусь мить мiй погляд зупинився на залитих мiсячним сяйвом водах, якi заповнювали простiр мiж рифом i берегом, i я з жахом виявив, що iхня поверхня була аж нiяк не пустельною.

Нi, зараз вони були заповненi цiлими ордами якихось ледь помiтних iстот, якi явно пливли в напрямку мiста! Навiть iз тiеi значноi вiдстанi, що вiддiляла мене вiд них, i з урахуванням скороминущостi цього погляду, я мiг iз упевненiстю сказати, що хитливi голови i руки, що махали, належали аж нiяк не людям, абсолютно химернi на вигляд, хоча сформулювати або бодай якось осмислити про себе, в чому саме ця ненормальнiсть проявлялася – я б не наважився.

Мiй вiдчайдушний бiг став сповiльнюватися ще до того, як я досяг кiнця кварталу, позаяк лiворуч вiд себе я став розрiзняти щось схоже на гамiр або вигуки органiзованого натовпу переслiдувачiв.