Сусід

Олегова тiтка й до нинi залишалась в цокольному поверсi свого будинку, хоч радянська влада неодноразово пропонувала iй виселення, як з примiщеня, що не вiдповiдае державним санiтарним нормам для проживання. Але жiнка кожного разу вiдмовлялась, мотивуючи тим, що колись же мусить наступить справедливiсть i iм повернуть весь будинок цiлком. Таким як його збудував дiдусь. Ось туди ми й ходили чи не на всi свята. І кожного разу ii теперiшне помешкання нагадувало всiм про те, як добре жилось колись. А в мене особисто тi вiдвiдини викликали спiвчуття i навiть якесь досi незнайоме i чуже вiдчуття сорому за цю вже немолоду жiнку, за себе, i ще за щось невiдоме.

– Та нi, нiчого не сталося. Тобто нiчого поганого, – Олег звузив очi, наче якесь сяйво неймовiрно разило його.

– То може ти вже нарештi скажеш в чому рiч? – не втрималась. Продовжую посмiхатись.

Дуже важко вiдмовитись вiд приемного сюрпризу, навiть якщо вiн тiльки витвiр твоеi уяви.

– Нарештi, – Олег просiяв, – нарештi ти зауважила, що я щось для тебе маю! – тiшився, мов мала дитина.

Та його щира, безпосередня радiсть була такою магнетичною i заразною, що я мимоволi встала й собi заусмiхалась на всi зуби. Бракувало лишень того, щоб ми, мов малi дiти закружляли, взявшись за руки чи заплескали в долонi.

– То вже показуй, не мордуй мене, – я пiдiйшла впритул до нього.

– Що показуй? – не менш щиро здивувався чоловiк, нiж до цього тiшився.

– Як, що? Те, що ти для мене маеш, сам же ж щойно сказав, – не вгавала я, розраховуючи, що його здивування, це все ще частина добре продуманого сценарiю.

Нiколи не думала, що Олег може бути таки витiвником i гумористом. «Як виявляеться погано ми знаемо людей, з якими так довго живемо поруч», – подумалося менi.

– Та нi, Вiкторiе, ти мене не так зрозумiла, – Олег.

– А то по якому не так? – я не здавалась. – Ти що, нiчого не маеш?

– Маю, маю, – вiн спробував притулити мене до себе. Отак поблажливо, як малих дiтей, коли тi щось дуже вже розкапризувались.

Вiдсторонилась. Була заведена настiльки, що менi вже не до жартiв.

Готова була за будь-яку цiну, але свое отримати. Та й отримала.

– Думаю, нам з тобою слiд розлучитись, – випалив Олег з таким захопленням, що мало не захлинувся вiд щастя.

– Розлучитись? – вiд глибини того шоку, в який мене зiштовхнула його пропозицiя, я могла тiльки повторювати, та й то тiльки останнi слова.

– Так, тобто нi, – вiн продовжував шкiритись, але менi вже не було смiшно.

Взагалi не знала, як менi було.