Вояж, або Клуб одиноких сердець

АааааСтефанiя Мар’янiвна.

Давня знайома. Стоiть по списку другою, бо спереду кiлька лiтер «а», щоб завжди була пiд рукою.

Навiть не знаю, чи маю право назвати ii подругою, бо попри вкрай теплi стосунки (ми навiть вiдпочивати iздили разом) в нас доволi велика рiзниця у вiцi – майже двадцять рокiв. Так, звичайно коли це рiзниця мiж чоловiком i жiнкою, то це вважаеться нормою (особливо коли жiнка молодша вiд чоловiка, а не навпаки), але мiж жiнками…

Гудки. Чекаю досить довго навiть для того аби добiгти з кухнi до передпокою, аби в повному безладi жiночоi торби нарештi знайти свiй телефон, аби докурити цигарку, попрощатися з другом, купити сир-масло…

Все одно мовчить.

Мабуть на дiловiй зустрiчi.

Зi Стефанiею Мар’янiвною у нас дуже довiрливi стосунки. Це все тому, що наше знайомство починалось з дiлових стосункiв. Перша справа нам вдалася легко i безболiсно, друга також. Ми заробили трохи грошей i стали потрiбною одна однiй. Дуже швидко сформувався чiткий розподiл працi. Я знаходила замовникiв, готувала матерiал, а моя знайома все швидко i грамотно вирiшувала.

Безумовно за таку оперативну i професiйну роботу нам вiддячувались вiдповiдними сумами. Приемно було не рахувати грошей, аби купити собi ту чи iншу рiч. І все це вiдбувалося без особливих надривiв та головних болiв. Спiвпрацювати з цiею жiнкою була одна насолода.

– Поiхали до Риму. Є гарна подорож на два тижнi, – iнодi мiж замовленнями пропонувала менi Стефанiя Мар’янiвна.

– Чому б i нi? А встигнемо вiддати документи замовникам? – перепитувалась я радше з ввiчливостi, анiж з цiкавостi.

Наперед знала вiдповiдь.

– Встигнемо, – спокiйно, з делiкатними, ледве вловимими нотками самовпевненостi. – А нi, то хай зачекають. Ти ж знаеш, у них жодного iншого виходу.

– А якщо вiдмовляться вiд спiвпрацi? – лоскотала я собi нерви.

– То й що? У нас повно роботи. А тi мудрагелики за кiлька мiсяцiв повернуться, але це буде коштувати iм значно дорожче. Ти зрозумiла? – жiнка дивилась менi просто в очi, наче хотiла впевнитись, що я не пiддамся на вмовляння, а таки зроблю як вона каже.

– Так, звичайно, – запевняла я свою знайому, ствердно киваючи головою. – Аякже. Що тут не зрозумiлого?

Слова жiнки медом елейним лягали менi на душу, бо вiд тiеi впевненостi з якою вела справи моя подруга вiяло спокоем, затишним майбутнiм, переконливим вибором i… банальним бажанням жити.

За короткий час, як тiльки-но вдруге вийшла замiж, я поступово один за одним вiдмовилася вiд нових замовникiв.