Риль. Любов дракона

Тепер, коли маски скинутi, вона готова дорого продати свое життя. Трiйця задоволено зареготала – потiшно, що жертва вирiшила чинити опiр наостанок.

Риль пощастило. Їi мучителi пiддалися грi, забувши про час, вiдволiклися вiд Радника, i цiлком вiддалися розвазi. Не дарма, ох, не дарма дiвчина свого часу ходила в школу бою. Хоча нiчого дивного в цьому не було, п'ятихвилинний спаринг з викладачем входив до перелiку прийомних iспитiв. Імовiрнiсть перемiщення мага в недружне мiсце завжди висока, та й антимагiчнi амулети не така вже й рiдкiсть.

Інодi немае нiчого надiйнiшого, нiж хороша двiйка в голову, подарована супротивнику.

Удар збоку, блок, удар злiва, блок, i пропущений удар обпiкае вилицю. Риль кривиться, але стiйку не втрачае. Удар у живiт зупиняе дихання, але в головi вiд болю прояснюеться. Стае гiрше, коли Його Високiсть вирiшуе, що гра все ж затягнулася i дiстае з пiхов кинджал. Риль мигцем встигае вiдзначити, що ii прирiжуть благородним клинком. Десяток секунд iй вдаеться ухилятися вiд хижого леза.

Однак все частiше воно залишае на ii тiлi кривавi порiзи. Сили починають вичерпуватися, а помилки перетворюються у все новi i новi рани.

– Припинити, – голос Радника тремтить вiд гнiву, – вийти геть! Це наказ короля!

Риль, закривши очi, без сил падае на пiдлогу. Адреналiн дав iй сил, але зараз вони витраченi повнiстю.

– Радiй, за наказом короля, тобi дарована легка смерть. Завтра на свiтанку тобi вiдрубають голову Сяючим Клинком. Велика честь, темна! Двiчi велика, так як ти позбавлена тортур до страти.

Бiльшого я зробити не можу. Брат Нiiль дiйсно поiхав у невiдкладних справах. Тiльки його слово може спростувати звинувачення Харзера. Молися, щоб брат встиг повернутися до твоеi страти. Якщо ж нi – ми очистимо ще одну заблукалу на кораблi Аграли душу.

Дiвчина слухала вирок, потихеньку провалюючись в рятiвний темний вир, в якому немае нi болю, нi холоду. Молодець, Радник. Знайшов для неi вихiд. Шкода тiльки, що вiн веде геть з життя.

Прокинулась вона вже в камерi. Над дверима сиротливо мерехтiв свiтильник, висвiтлюючи сiрi, покритi крапельками вологи стiни.

Схоже, десь просочувалася вода, проклавши собi шлях крiзь стiни. Тишу розбивав ритмiчний дзвiн падаючих в кутку крапель.

– Чому я не можу, як вода, витекти з цього мiсця, влитися в який-небудь струмок, а потiм вiдплисти в море, – дурна думка лiниво крутилася в головi. Дiвчина сiла на грубо збитий дерев'яний лежак, обхопила руками колiна i тихенько розгойдувалася з боку в бiк.