Риль. Любов дракона

Сидiла, зiщулившись у грудочку, прислухаючись до шаленого плескоту хвиль за бортом i дикого завивання вiтру. Буря тiльки почала розходитися, прагнучи дiстатися до палуби нахабного кораблика i перевiрити, чи немае там кого живого.

Несподiвано вiтер стих. Так бувае, коли буря, немов утомившись, вiдправляеться на вiдпочинок, щоб набратися сили перед черговою атакою. І немае нiчого бiльш чарiвного, нiж цей уявний спокiй, коли все завмирае в очiкуваннi ще бiльш запеклих ударiв стихii.

Палуба раптово оживае. Дробний стукiт пiдборiв лунае зовсiм поруч з мiсцем, де зачаiлася дiвчина.

Хтось невидимий квапливо проходить повз. Риль тихенько визирае зi свого притулку, i дивне видовище постае перед нею. Палубою, на висотi трохи бiльше метра, по повiтрю пливе лiхтар. Ось вiн завмирае в повiтрi i, хитнувшись, розвертаеться до лiвого борту, нiби чиясь невидима рука керуе лiхтарем. У цей момент яскравий спалах блискавки освiтлюе корабель, i дiвчина завмирае вiд жаху – палуба порожня. Самотнiй лiхтар висить у повiтрi, але його господаря не видно.

– Оце так погодка сьогоднi, – крiзь скрип снастей доноситься до дiвчини чийсь голос. І Риль пiрнае назад пiд парусину.

– Твоя правда, розгулялася буря не на жарт. Ех, люблю я, коли палуба пiд ногами ходором ходить, аж живим себе вiдчуваеш, як в старi добрi часи.

– Ти тому зi своiм лiхтарем тягаешся? Ностальгуеш, старий шкарбуне?

– Наче ти не згадуеш себе живим? Всi ми ностальгуемо. Менi сьогоднi людським духом вiйнуло, о-о-он бiля тих бочок.

– Це твiй маразм там пахне.

Мабуть, знову дiвчину згадував?

– Згадував. Чому ж приемне щось не згадати? Хороша була. Що й казати. Тiло бiленьке, м'ясо м'якенька i смачна-а-а-а, напевно. Шкода, довелося ii Блiдолицому вiддати.

– Ну, у нього в Терлiстагах теж не мед. Довго вона там не протягне. З його пiдземель ще нiхто живим не вийшов.

– Так-то воно так, – зiтхнув невидимий спiврозмовник, – пiшли, чи що, в карти перекинемося, а то дивись, як море бiснуеться. Палубу точно залле, а мокнути менi щось не хочеться, нехай навiть i по пам'ятi.

На палубi почулись кроки, якi, на полегшення дiвчини, затихли на iншому кiнцi судна. Заскрипiли давно не змащенi дверi, гулко грюкнули, i настала тиша. Вдалинi бiснувалася буря, пiдбираючись все ближче, щоб знову вдарити по кораблю.

Риль, скрючившись, сидiла в своему хиткому сховищi. Лише гулкий звук ударiв серця говорив, що вона жива i не перетворилася в одну з неспокiйних душ, що населяли це плавуче корито.