Пригоди француза в Україні

Дiд – зовсiм не старий дядько, а цiкавий магiчний спiврозмовник.

Довга дорога в Бориспiль з Вiнницi – три години потягом, а потiм ще маршруткою. У вагонi постiйно вiдпадае вiкно – зламалося, не зачиняеться. Тьотя, яка сидить перед вiкном, покликала провiдника. Той чухав потилицю, а потiм прийшов зi скотчем та ножицями – тримае вiкно плечем i добренько прилiплюе його скотчем до стiни, щоб трималося. Я чи то з жахом чи з подивом за цим спостерiгаю, трохи гублюся i переводжу погляд на затертий килим, коли провiдник помiчае, як я на нього дивлюся.

На превелике диво, вiкно приклеiлося i на тьотю вже не дуе.

Пiвгодиною пiзнiше провiдник проходить по вагону i пропонуе всiм «чай-кофе-маккофе», я з радiстю чаюю i хрумкаю вафлi «Артек», поки мiй дiд Василь дрiмае у крiслi поруч. Аж тут позаду чуеться тихенький хрускiт i БУМ! – скотч вiдклеiвся, а вiкно вiдпало. Ззаду мене пiднiмаеться грузний мужик i пiдходить до вiкна з пустою пластиковою пляшкою. Вiн припирае вiкно i засовуе мiж карнiзом та вiкном пусту пляшку, яка пiдтримуе таким чином вiкно i воно вже не вiдпадае.

За цей час я розглядаю мапу i знаходжу в Карибському морi малесенький острiв Сен-Мартен. Уявляю собi, який вiн красивий та бiлопiсочний, уявляю себе в купальнику на тому бiлому пiску i провалююсь в сон. І сниться менi Сен-Мартен, подiбний до реклами кокосовоi шоколадки, i ходять по ньому босими ногами засмаглi креолки, i одна з них пiдштовхуе мене за лiктя i подае менi кокос з бамбуковою трубочкою.

«Женщина, ми вже в Киевi, пора виходити». Товстенька тiтонька штовхае мене пiд лiкоть i я прокидаюся вiд креольського сну. Не така вона нiжна, як моя намрiяна креолка.

Прибуття до аеропорту трапилося непомiтно – увесь час я iла черешнi з пакета i дивилася на телефонi фоточки з Сен-Мартену. Тепер у мене з’явилась нова мрiя – поiхати туди на Новий рiк.

Небо у Борисполi хмуриться-хмуриться i стае пурпурово-синiм. Менi це не подобаеться, але ми все одно рееструемось на вилiт, проходимо сканування ручноi поклажi, пiд час якого у дiда забирають пiвлiтрову банку з козячим молоком i кавалок сиру.

Нiчого, – каже дiд, – то я на дорогу взяв, а в багажi у мене теж е, французьким партнерам везу украiнський козячий сир.

Коли ми виходимо до мiсця посадки, з неба починае лити дощ як iз вiдра, а потiм сипатися град. Град спочатку маленький, потiм стае розмiром з подушечки пальцiв, а потiм майже як м’ячик для пiнг-понгу.