Відлуння любові: чоловіки

І взагалi, як я мiг iснувати, радiти життю, закохуватись, дiлити з кимось лiжко, iжу? Як я мiг?! Чому не чекав на неi? Чому не жив в пiвоберта, прагнучи зберегти себе для неi единоi? Ревнощi до моеi легковажностi, з якою я мандрував життям, не ускладнюючи власне iснування пошуками вiдповiдей на важливi питання.

З часом вона почала ненавидiти все, що було в моему життi до неi, i все, що з’явилось в нинiшньому життi без неi.

Спостерiгаю за тим, як вона накривае стiл: все вiдбуваеться як i колись, нiяких змiн, окрiм в нас самих.

В ii та в моему життi за незначний промiжок часу встигли з’явитись потрiбнi та непотрiбнi, кориснi й безкориснi речi, люди, знайомства. Їх стiльки багато й вони настiльки рiзнi, що крiзь них нам несила розгледiти нас справжнiх, тобто колишнiх.

– Ти був щасливим?

– Мiльйон разiв!

– …???

– Коли вгамовував спрагу, коли рятувався вiд собачого холоду…

– Це тривiальне щастя. Ти хоч зараз можеш бути зi мною вiдвертим? Давай зiгрiемось вiдвертою розмовою. Я ж бачу, що тобi дошкуляють холоднi протяги буття.

Нам завжди не вистачало часу, щоб наговоритись досхочу. Напевне, через те ми й розстались, бо не вмiли слухати одне одного. Так що, розповiдай, адже коли ми ще ось так посидимо?

– Гаразд. Розповiм про нетривiальне. Якщо життя втрачае будь який сенс – починаеш жити минулим. І тодi пам’ять вiдкривае такi деталi, про iснування яких, здавалось, забув на вiки. Так от, щастя, як я його розумiю зараз – це коли прокидаешся на свiтанку i перше, що ти чуеш – тиху, впiвголоса розмову стареньких батькiв, як потрiскують в плитi сухi сосновi дрова, охопленi язиками вогню, як за вiкном в ранковiй тишi скрипить на морозi старий клен i над всiм цим – розмiрене цокання старого настiнного годинника.

Щастя – це вiдчувати, як схололi за нiч кiмнати будинку поступово наповнюються живим теплом, як пахне свiжiстю наволочка, витiпана морозним сiльським вiтром. І тодi, на якусь мить здаеться, що всi прикрощi, радощi, розпач, втрати й знахiдки – якась маячня. Насправдi життя тiльки-но починаеться, i попереду не мае нiчого – лише тривожне очiкування майбутнього.

За стiною, в сусiднiй квартирi, розплакалась дитина. В кiмнатi так багато ранкового сонця. Гадаю, що зараз не пiзнiше дев’ятоi. Давно не сплю й розмiрковую над тим, що час, який я провiв у цiй квартирi, створив стiйку iлюзiю колишньоi близькостi, але вона нi менi, нi iй не потрiбна. І в цiй iлюзii, яка через пару годин зруйнуеться, винен я.