Відлуння любові: жінки

І нас було семеро – Дорота, Ольга, Агнешка, Марек, Сташек, Анджей i я. Ну так, «кожноi тварi по парi», i тiльки я – нiби одинокий вовк чи як там… «сьомий зайвий»… Їм було цiлком зручно не помiтити мого зникнення, – розмiрковував по тих хвилях, якими до мене припливала пам’ять.

– То що, так i будеш iхати зайцем до Франкiвська? – я почув грубий чоловiчий голос, здаеться, водiя буса, але нiчого з тих слiв менi не було до кiнця ясно.

– За проiзд, синку, ти ж не заплатив, – легенько штирхнула мене пiд бiк худенька бабця, що сидiла поруч, – двадцять гривнiв.

Почав мацати кишенi куртки, потiм занурив руку до наплiчника. У кишенях зосталися самi злотувки. Гривнi – згадав – були десь аж на самому сподi багажу. Вийшов на найближчiй зупинцi i помандрував вздовж траси. Праворуч, обiк мене, починався цвинтар. Там стояла вона. Бiля могили з двома хрестами…

Наша дорога тягнулася побитими залiзничними колiями. Я обiймав ii за тонкий стан. Не питав нi iменi, нi вiку, це не мало значення.

Коли розгулявся сильний дощ, дiстала яскраву парасольку i пiдняла високо надi мною.

«Не треба, – сказав очима, – вже не врятуе».

Усмiхнулася у вiдповiдь. Якось нiжно i втомлено. Свiтилася наскрiзь – нiби потойбiчним вогнем. Нiколи не бачив такоi дивноi i дикоi вроди. Вабила, робилася рiдною, мiцно притискалася до мене. Хотiла вiдвести до своеi тети. Сказав, що маю грошi – достатньо, аби найняти хороше помешкання. Для самотнього вовка, – додав. І iй це сподобалося.

Пiшла зi мною. Сказала, не боiться вовкiв. Навiть тих, якi приблукали сюди з чужоi землi. Була вiдверта зi мною. І дуже пристрасна. Кохалися до ранку. На широкому ложi з рiзьбленими дерев’яними бильцями, а потiм пiд теплим душем, щедро поливаючи своi тiла трояндовим гелем. Але ii волосся все-одно пахло бринзою i смолою смерек. Вiтром i горами.

– Звiдси мае iти прямий потяг до Львова, а зi Львова автобусом – до Варшави, – сказав, одягаючись.

– Єк захочеш, то матимеш сина, – ii очi блищали, але я не годен був розпiзнати, що значить той блиск.

Дивно, але вранцi стала менi раптом такою далекою… нiби украдена чужа таемниця. Аж захотiлося швидше iхати звiдси, втiкати вiд неi.

– Поiду автобусом, аби швидше…

– А ек нi, то нi… тодi… вернуся…

* * *

– Ади, ек блискавков смереку пробило, ади, бачиш? – запитав лагiдно, показуючи рукою далеко в гори.

Слухали дощ. Як завжди. Сидячи на призьбi.