Відлуння любові: жінки

Вона вiдчиняе йому дверi – абсолютно щаслива, ледве встигнувши висушити волосся пiсля душу, перетворити його на сотню кiсок i поставити до гарячоi духовки пiцу – вони, як справжнi iталiйцi, споживають на вечерю лише пiцу.

Вiн приiздить зморений i зосереджений. Вiн любить мiряти кроками ii квартиру, незважаючи на цих смiшних ляльок, якi сидять i лежать повсюди, i про щось мiркувати. Вона намагаеться йому не заважати. Потiм вони вечеряють зовсiм по-сiмейному i обговорюють рiзнi цiкавi новини – чи зникнення в Чечнi вiдомого журналiста, чи новий спектакль епатажного киiвського режисера, котрий повiв своiх глядачiв до собору, де мало бути (але не вiдбулося) вiнчання героiв, а згодом потяг iх усiх до зруйнованого будинку… Потiм дивляться телевiзор i йдуть спати.

Деколи вона каже йому: «Давай пiдемо подивимось на лаванду, тут неподалiк е поле, де росте справжня лаванда…» Або ж: «Давай покатаемось на санчатах, учора завiя засипала усi стежки, замела усi дороги, а сьогоднi так тихо, iнiй сиплеться з дерев… Вiзьмемо санчата у Дениска. (Дениско – сусiдський хлопчина, у якого батьки – випивохи i суцiльнi двiйки в школi. Батьки лупцюють його за тi двiйки, вiн втiкае з дому i з ранку до вечора тиняеться на вулицi…). Вiн добрий – вiн позичить нам своi санчата…» Вiн тiльки смiеться у вiдповiдь, i вони нiкуди не iдуть. Зрозумiло ж: вiн так стомлюеться вiд своiх загальномiських проблем, вiд економiки (вона так зручно вляглася йому на плечi), що йому не до дурниць… Вона каже йому: «Хочеш, я научу тебе слухати серце пiд музику бджiл… А хочеш, поiдемо разом до Львова, де сiро-зеленi таемничi будинки стоять на вiдполiрованiй брукiвцi, де кам’янi леви сумують бiля мiськоi ратушi, i поблукаемо там серед завмерлого часу…» Не хоче… Вона малювала пiд виконкомом, пiд його вiкнами, смiшних поросят на першому блакитному снiгу. Запалювала iндiйськi пахощi. Усе даремно. З приводу поросят вiн суворо наказав двiрнику: «Заметiть!» – i iх замели. Над фiмiамом кепкував… Вони нi разу не танцювали у парi, вiн нi разу не казав iй чогось надзвичайного, ласкавого. «Це смачно», – вiдгукувався вiн про салат i пiцу 100 разiв i жодного разу: «Яка ти красуня!» Хоча вона i так знае (ось, наприклад, уже другiй рiк вмиваеться лише дощовою водою, а це щось та значить). «Ти, малеча!» – ось найтеплiшi слова, зверненi до неi. Вiн нi разу не казав iй «моя мила», «я так сумував без тебе»… Вона довго розмiрковувала з цього приводу i зрозумiла, що вiн таких слiв просто не знае.