Монети для патріарха

Поряд поклав шведську фузею[42 - Фузея – рушниця, яка мае вигнутий приклад. До кiнця XVII ст. у бiльшостi рушниць, крiм дорогих, зроблених на замовлення, приклади були прямi, що створювало величезнi незручностi при прицiлюваннi.] з примкнутим багнетом. І поцiлував жiнку.

– Ти що?

– Твiй переляк заспокоюю.

…І саме тiеi митi, коли б iз чортовоi дюжини спостерiгачiв дюжина дiйшла б висновку, що Мусiй нiчого, крiм Мар’яниного тiла, не бачить i нi про що, крiм нього, не думае, сердюк скочив на ноги i вистрiлив у темну фiгуру, що пiдкрадалася до коханцiв.

…Ільченка порятувала звичка одразу пiсля пострiлу мiняти зброю, особливо вночi, коли пострiл тебе ж i заслiплюе, а ще передбачливiсть, з якою вiн поклав поряд iз собою фузею. Бо темна фiгура все ж стрибнула, сама настромивши себе на багнета.

Проте вона не впала, а продовжувала махати руками, явно намагаючись добратися до Мусiевоi горлянки. Мовчки, без крику чи стогону. Той, не думаючи, звiв курок i натиснув на гачок, аби знову ослiпнути й оглухнути вiд пострiлу.

Удар кулi вiдкинув фiгуру на кiлька крокiв, та вона пiдхопилася, сердюк це не так побачив (бо перед очима мерехтiли плями), як здогадався i знову зустрiв нечисту силу багнетом.

І знову опинився у становищi мисливця, котрий ведмедя взяв на рогатину, але… людиноподiбна iстота, що билася на багнетi, й не думала слабнути попри кiлька жахливих ран. І все це в повному мовчаннi.

Несподiвано бiля Пройдисвiтовоi голови гримнув пострiл з пiстоля, потвора здригнулася, завмерла й осiла на землю.

– А ось тепер уповнi прощавай, Дороше. Чи як тебе звали? – Голос Мар’яни, в руцi якоi димiвся турецький пiстоль, звучав неприродно.

Пройдисвiт викресав вогонь, подмухав на трут i мало не скрикнув: на землi лежав той невiдомий лiтнiй старшина, якого вiн уже одного разу вбив. Ось i дiрка на мiсцi ока – вiн, як i завжди, цiлив у перенiсся, але саморобна куля, як i завжди, трохи вiдхилилася вiд лiнii прицiлу.

І ще чотири рани на тiлi.

Ільченко замахнувся палашем, але раптом вiдчув: не треба. Дорош (який, можливо, i не Дорош) тепер мертвий повнiстю й назавжди.

– Пояснюй! – Вiн повернувся до жiнки.

– Та нема чого пояснювати…

З Мусiевоi горлянки вирвалося щось хрипке, i жiнка заторохтiла, неначе хлiб молотила.

– Дорош – це далекий родич Кочубеiв. Як i вони, з Криму.[43 - Дiдом генерального суддi В. Кочубея був татарин Кучук-бей.] Тобто батько його з Криму.