Монети для патріарха

Тим бiльше що, схоже, вiд нього й чекають якоiсь дуростi.

А Мотря ляже з iншим…

Бiль… Боже, як це боляче…

А ще Апостол кричав йому в обличчя:

– Якщо так i далi буде, то кури нас загребуть!

Чому йому згадалося зi Святого Письма: «не прокричить тричi пiвень, як ти тричi зречешся»?

Можуть нас кури загребти, можуть. Петро веде справу круто, а ще кiлька рокiв тому здавалося, що вiн вiд украiнцiв лише вiрностi хоче… І були ж вiрнi, були! А подяка яка? Вважай, по два, по три рази щомiсяця новi обмеження наших прав! Он учора московський капiтан кричав: «Вы, блядины дети, у нас в мешке!»[46 - Таке висловлювання зафiксоване в iсторичних джерелах.

] А майже так!

До речi, серед козацтва за такi слова на адресу матерi спокон вiку була одна вiдповiдь… А тепер спробуй сказати iх благородiю: «витягай шаблю», – одразу кричить: «Тут изменное слово и дело!». І що робити? Повставати? Легко сказати! Якщо зберемо усi сили докупи, то одного свого проти трьох-чотирьох московитiв виставимо. А не зберемо, Петро не випадково направляе нашi полки в рiзнi боки…

Як добре було б, якби Карл упень, остаточно розбив Петра так, щоб той довго не мiг пiднятися.

Тодi можна було б просто написати ввiчливого листа, що так, мовляв, i так, вiднинi ми незалежна держава. І без повстання. Але чи переможе Карл, у якого вiйська все-таки менше?

А Мотря виходить замiж…

Мабуть, едине, що втiшае, – оця справа з патрiархом.

Це – для Бога. Для душi. Для вiчностi.

Прости мене, Господи!

Частина друга, в якiй розповiдаеться про маловiдомi види природних та надприродних iстот, про маловiдому державу та ii мертвого гетьмана

Вранцi вони не встигли вiд’iхати i кiлькасот крокiв вiд мiсця привалу, як Мусiй вiдчув, що на нього знову ворожать.

Повернувся очима до вiдьми: без слiв ясно – вона теж вiдчула.

Мар’яна подумала i сказала:

– Це не Сулейман.

Ільченко теж вiдчував, хоча й не змiг би обгрунтувати (i навiть слова не знав такого – «обгрунтувати»), що той, хто перетворив Дороша на упиря, i той, хто ворожить, – зовсiм рiзнi люди.

Та й ворожили на нього ще до вбивства родича Кочубеiв.

– А вiн… Сулейман цей… вiн на нас ворожив?

– Мабуть, що нi… Вiн просто пiдняв мерця, а той сам пiшов шукати. Й одного тебе вiн мiг i не знайти…

– Одного мене?

– Упир приходить або до вбивцi, або, ще частiше, до жiнки… А тут ми разом.

«Ранiше не могла пiдказати?»

– Не пiдозрюй мене. Я лише зараз кiнцi з кiнцями звела. Щось згадала, про щось здогадалася.