Монети для патріарха

І… здаеться менi, що пiдняти вiн може лише свого учня. Не чула я такого нiколи, але менi чомусь так здаеться.

Пройдисвiт замислився. Вiн десь чув, що отаке ворожiння на кiстках не кожного разу вдаеться i повторити його можна лише через кiлька днiв.

– Просто iдьмо швидше. Мiй мул витривалий, кобила твоя також. Хоча я дурень, що тих зайвих коней не спiймав. Хлiба пожувати i в сiдлi можна. Поспати – рiвно стiльки, аби конi вiдпочили.

– А я спробую зробити так, аби слiдiв не залишилося.

Однак жiнка переоцiнила свою силу.

* * *

Пройдисвiт iхав першим. Щось його непокоiло, щось неначе дряпало по душi, проте жодних доказiв не було. Тому вiн витяг з ольстри турецького довгоствольного, зi змiiною головою пiстоля.

– Ой, що це?

Із трави звелася голова. Голова змii, тiльки в багато разiв бiльша, анiж будь-яка з тих, якi Мусiй бачив ранiше.

Змiя була величезною. Ільченко чув про зустрiчi з велетенськими змiями ще в Барi, вiд татар[47 - Легенди про велетенських змiй були записанi у кримських татар ще у ХХ ст. Правдоподiбнiсть цих легенд полягае в тому, що йдеться саме про простих, хоча й дуже великих змiй, якi не розмовляють людським голосом, не творять див тощо.] – i тодi, пiдлiтком, вiрив. Потiм, дорослою людиною, жодного разу не зустрiчав i вже не йняв вiри.

Тепер треба було повiрити своiм очам…

Їi довжина була близько п’ятнадцяти крокiв, товщина бiльше кроку.

Мар’яна зойкнула, але Мусiй знав: зараз важливо не робити рiзких рухiв. Губи вже самi шепотiли слова, буквального змiсту яких вiн не розумiв – i не мiг розумiти, бо цi слова йшли ще iз сарматськоi мови.

Змiя пiдняла голову. Ясна рiч, вона нiчого б не почула, навiть якби сердюк не шепотiв, а кричав. Проте якiсь хвилi, що iх створювало закляття, досягали неi, будили щось, чому рептилiя не змогла б дати визначення, навiть якби вона була розумна.

Величезна гадина розвернулася й щезла.

Мусiй перехрестився…

Зарано.

Позаду почувся тупiт копит. Кiлькох коней. Утекти не вдасться. Отже доведеться або вмовити цих вершникiв, або померти в бою.

– Вот он где! – засмiявся порутчик i крикнув татарською: – Взять! Баба ваша.

І раптом полетiв убiк разом з конем.

Змiя не намагалася кусати i не витрачала часу, аби душити. Вона била то головою, як тараном, то хвостом, як цепом.