Покохати відьму

Наiхав – це прямо розумiти треба, – я проiхав по тих, що купались, i лише за мить до того, як нiс човна торкнувся однiеi з туманних плям, зрозумiв, що це людськi голови.

Але нiчого, нiякоi шкоди, менi тiльки жарко стало, i… iм, через яких проiхав, – теж. Я це вiдчув, що iм гаряче.

Ну, а менi сюдою, в затоку. Наш це свiт i наш це острiв. Я ЦЕ ЗНАЮ. І знаю, що перебуваю за Котячим хребтом. На захiд вiд нього. За хребтом цим нiхто з наших не був. Тобто, може, й був коли, та не повернувся.

«Зараз початок осенi, – шепоче голос у головi, – чекай мене до весняного рiвнодення.

Якщо не прийду, греби вгору по цiй рiчцi (магiя скiнчилася, нормальна буде поiздка), поки не знайдеш вхiд в ущелинi».

А я бачу, в головi бачу, який з вигляду цей вхiд. Очi вiдкритi, ними бачу одне, а в головi iнше. «Вiн виведе тебе до перевалу, з перевалу видно подвiйний пiк, – знову зображення в головi, – праворуч вiд нього рiчка, що тече до володiнь вiльних мисливцiв».

Все зрозумiло, тiльки ти приходь, Панi.

* * *

Найперше, треба було печеру пiд житло вiдшукати.

Тобто я й хатину змiг би збудувати, але занадто примiтно: поки працюеш сокирою, тебе чути на пiвострова, ну, а сам за стукотом цим i вiйська цiлого не почуеш.

Ну, гори е – печера знайдеться.

Тiльки, перш нiж на берег зiйти, прикинув я: що, коли звiр який (скажiмо, кiт) вiд однiеi стрiли не впаде вiдразу? Кривий мiй – страшна штука, але залегка. Вибрав я з тих сокир, що Панi поклала (розумниця Вона неабияка, розумiе, що в тайзi без чого-небудь iншого обiйтися можна, але не без сокири), – вибрав найважчу i сунув у петлю на поясi.

У тому, що далi трапилося, моеi провини немае… два днi пролежав на гребенi скелi, перед входом до печери: все дивився – чи не живе тут хто? По слiдах не видно – всюди камiнь суцiльний. Ну, знав, звичайно, що всякi гади можуть довго без iжi – раз наiвся i перетравлюе, – але що бувають гади-велетнi – i гадки не мав. Так що коли з печери менi назустрiч… Боги й демони, рогатий ящiр! Прямо з балади «Бетелайн i його брати».

Тiльки ж Бетелайн сам лише й вижив з усiеi п'ятiрки – чомусь я це згадав. Щоправда, в баладi ящiр – «зростом у двадцять лiктiв», а в цього вполовину менше.

Ходить на двох ногах, руки маленькi, як порiвняти з усiм iншим у цього велета, а так не меншi за моi… На руках усього по одному кiгтю завбiльшки з кинджал. Зуби описати – у мене й слiв не вистачае. Та ще й на носi рiг i хвiст iз шипами – нiби без них мало зброi.