Покохати відьму

Ну, ходиш, як людина, то й бити тебе треба, як людину! Вистрiлив я в лiву частину грудей, а вiддихався вже на вершинi кряжа. Мiг би й сам збагнути, що за його-то розмiрiв стрiла не дiстане до серця. Отож вiддихався, перезарядив самострiл, навiв на голову, трохи понад очима… А ящiр у вiдповiдь заревiв тiльки! Ось коли я справдi злякався! Навiть коли виганяли – i то не так було страшно. Демони пекла, але бути ж не може! Ось вона, стрiла – просто в лобi! Найслабше мiсце, а йому нiчого… І годi сподiватися, що ящiр кудись пiде – я б теж не пiшов на його мiсцi.

Взагалi, я ще до того, як спуститися, нагледiв валун. Вагою трошки бiльше, анiж я сам. Думав: буде погоня, до нього бiгти й скинути на тих переслiдувачiв, та коли ящiр вiд першоi стрiли не впав, забув я про всi своi плани. Отже, треба гадину якось пiдманути. Зняв я мiшечок заплiчний, вийняв останнiй шматок шинки, подумав – чого менше шкода? Сорочок у човнi залишилося чимало. Зняв ту, що на собi, змастив з усiх сторiн окостом – для запаху, загорнув у неi камiнь – для ваги – та й кинув.

Якраз пiд валун. Коли ж ящiр пiдiйшов подивитися, що там таке, звалив брилу…

Рокiв так через п'ять, зовсiм в iншiй землi, почув я прислiв'я: «хитрун сам себе перехитрив» – саме так i вийшло. Валун ящера тiльки по боку зачепив! Але зате шлях йому показав – гадина наверх полiзла, до мене. Де дереться, як людина, де повзе, як змiя… Я потiм i згадати не мiг, як саме я додумався, але – уперся носком лiвоi ноги в каблук правоi i стягнув чобiт, та не до кiнця, нога у халявi залишилася (на менi були звичайнi чоботи, м'якi – бойовi, броньованi в човнi залишилися).

Тепер кому з нас жити – залежало вiд того, чи зумiю я вгадати напрям…

Все-таки визначив правильно i, коли голова показалася над краем скелi, – я стояв збоку, – махнув ногою, так що чобiт пройшов майже над землею… Голова кинулася вперед – точно, як змiя нападае, i схопила чобiт. Я вдарив обiруч сокирою по шиi змiiнiй.

І вiдразу стрибнув назад, але це вже було зайве: ящiр униз покотився. Я сiв на камiнь, подивився на лезо сокири, яке защербилося так, що вже не поправити, перевiв погляд убiк – на каменi залишилися карби, слiд. І тiльки вже вiд удару перегодом – до п'ятисот порахувати, не менше, – i то з дуже великим зусиллям, змусив себе подивитися вниз. Ящiр iще конав. Вiн трiпотiв так довго, що я вже боятися почав, чи не виросте в нього нова голова.