Покохати відьму

Та розумiю, що казки, тiльки ж i те правда, що я гада тричi вбивав за всiма правилами, i… як увi снi: наче щось i робиш, а без пуття. Вiдмучився зрештою ящiр, а в мене ноги тремтiти перестали, спустився вниз i почав потрошити тiло. Можна ж його вбити якось легше? То треба знайти як.

Стрiла до серця зовсiм трохи не дiйшла, в ребрах застрягла. Так що якби я пiдпустив його ближче… Ба нi, не хочу пiдпускати таких ближче! Голова не цiлком вiдрубана, на клаптi бовтаеться – отож-то менi й здалося, що вона вниз упала, – а череп – суцiльний кiстяк!! Навiть того мозку, що у звичайних кiстках бувае, нема.

А де ж тодi? Ну, демони пекла!.. Мозок не в головi, а зовсiм навпаки. А я ж таки теж тим самим мiсцем думаю! Та й у баладi сказано, що «наказав Бетелайн: «Треба в дупу стрiляти», тiльки iншi не стали й слухати». Боги та демони, але ж ще е балада! «Бетелайн – чаклунчин коханець»…

«І клинок на прощання, весь кривий, наче серп, залишила на згадку про ночi».

Тепер менi жарко стало й ноги ватянi… Бетелайн менi, мiж iншим, предок у шостому колiнi! Або, може, всi чаклунки дарують такi мечi?

Панi.

Та нi, лише я.

…Так почалось мое життя в печерi. З iжею було просто: звiр неляканий, у рiчках й озерах риби повно, ящерiв небагато, i я вiд них ховався. Спасибi Хазяйцi: чаклунський обладунок мене переховував. Але вже через кiлька днiв…

Повертаюся з рибноi ловлi, коли чую – ящiр шипить-реве. Повернув голову – демони рогатi, людина на скелi! Ящiр нагору загнав, як мене колись… Взагалi-то чужий – це майже завжди ворог.

Але чи то притлумилося в мене це почуття за той час, чи то вiдчував, що всi люди в такiй небезпецi – брати, чи то жити самому нудно стало, чи, може, все це разом – тiльки кинувся я незнайомця рятувати.

Ящiр на мого несхожий зовсiм: з трьома рогами, на чотирьох лапах, хвiст завдовжки лiктiв з п'ять, завтовшки з мое тiло. На кiнцi хвоста – булава з шипами.

Перекладач.

Вочевидь, кiстяний нарiст.

…І, мабуть, з цього страховища двох таких, як той перший, зробити можна, i ще на кiлькох людей м'яса вистачить, отже… Отже, стрiляти в серце не можна – не дiйде стрiла, навiть зблизька. Знати б, де мозок – в дупi чи все-таки в головi? Думай не думай, а стрiляти треба. Пустив стрiлу в зад. Як потiм дiзнався, правильно i неправильно: мозок справдi там, але стрiлою не дiстанеш – кiстка товстенна. Ящiр кинувся на мене.