Покохати відьму

Хоча я начебто не знахар – i на хворобах не розумiюся, але збагнув: якщо не станеться дива – не пiднятися йому.

А вiн на дощечцi рибу малюе – останне, отже, бажання. Пiшов я до порогiв однiеi рiчечки. На порогах-то вода нiколи не мерзне. Ящери, як снiг випав, поховалися: я саме нещодавно йому ящера намалював – куди, мовляв, подiлися? – так вiн у вiдповiдь два барлоги зобразив, в одному ведмiдь, в iншому ящiр – сплять, мовляв, i тi, i другi. Ну чому Панi мене чаклунства не вчила? Найпростiшого, щоб я мiг iй сигнал подати.

Тут менi про iнше довелося думати. Який би я не був схвильований, одну дурiсть двiчi не повторюю: перш нiж вийти на голий берег, роззирнувся з-за ялинок. Тiльки цього не вистачало: кiт чималенький теж рибалить. Якби менi самому риби кортiло, я би пiшов собi та вдруге повернувся, – але не протягне довго Приятель. Бiда в тому, що ялинки мене вкривають, але й стрiляти не дають. Хоч як намагаюся, а видно то голову, то заднi лапи. З цього черепа, бувало, сокири зiсковзували – може й стрiла не пробити.

Спробувати стати на краще мiсце – снiг може впасти з гiлок. Добре, якщо звiр в атаку кинеться: теж, звичайно, небезпечно, але якщо вiн зараз до лiсу втече, а потiм повернеться мiй слiд шукати (й таке бувало) – ось це страшно, гiрше й у казках не кажуть…

Придивившись i пообiцявши жертву боговi полювання, я послав стрiлу в колiнний суглоб. Ось тепер снiг посипався – звiр заревiв так, що я мало не оглух. Я вiдкинув самострiл i рвонув списа зi снiгу, куди встромив перед тим, як цiлитися.

Рухом, звичайно, видав себе, але не можна iнакше. Кiт продираеться через ялинник, я намагаюся знайти таке мiсце, де краще метати, птахи крик пiдняли – поки йшов, тихо було, – не знають вони людини.

Ось вiн, людожер. Спасибi Панi – без ii науки я б легкий дротик не зумiв би метнути так сильно i точно, а спис важкий – i поготiв. У шию влучив, як i цiлив. Повалився хижак на бiк, б'еться в снiгу, тiльки я потiшитись не встиг, бо в головi пролунав голос: «Шкуру подаруеш менi, а намисто заслужив».

Я за Нею так нудьгував, що навiть забув про все – без слiв дивлюся, як вона вздовж берега з каменя на камiнь стрибае. І тiльки як залишився за декiлька крокiв, спитав:

– Панi, ти плямисту лихоманку лiкувати вмiеш?

– Що таке?!

– Приятель мiй хворий.

Не стала питати, що за Приятель, звiдки взявся, вiдразу головне:

– Де вiн?

– У моiй печерi.