Покохати відьму

Вона, змахнувши з валуна снiг, сiла, я здер шкуру, вибив зуби – на намисто.

А Хазяйка дивна сьогоднi: злитися перестала, але дивна.

– Розумiеш, чоловiчку… Я не знаю, як i сказати.

А ти просто скажи.

– Добра порада. Я розумiю, ти сподiваешся, але… Зараз я не зумiю тебе забрати. І так прикидала, i сяк – не вийде. Доведеться тобi залишатися тут до весни i навiть, можливо, до лiта. Але потiм точно заберу, не доведеться йти до мисливцiв.

Ти тiльки прийди, а я почекаю, скiльки скажеш.

– І вiдвiдувати тепер буду частiше.

Ти щось попросити хочеш? Давай смiливiше!

Я, звичайно, подумав справжнiсiньку дурiсть, але не сказав же – Вона сама в головi пiдгледiла. А коли ще в обличчя пирхнула, то… Замiшалися в мене в головi думки з почуттями.

– Ану кинь клинок! Додумався, на жiнку пiдняв!

А я тихо так бурмочу:

– Ти не жiнка – ти вiдьма! Форкаеш! У голову дивишся! Моя голова! Граешся, я не iграшка! Форкаеш!

Далi просто: раз – повалила в снiг, два – колiном на груди, – меча вiдбирати не стала…

Панi.

Боялася я того меча – далi нiкуди.

…Притисла колiном i щоки тре снiгом – я й не помiтив, як прихопило, – i смiеться – не форкае, а смiеться тихо, але добре так…

– Це тобi, щоб не забував, хто твоя панi! А це, – поцiлувала в щоку, – за те, що добрий! Це, – цьом у другу, – за те, що хоробрий.

Майнула думка – повалити ii в снiг, – стояла Вона нетвердо i в голову не дивилася (це я вже розбирати навчився, коли дивиться, коли нi), – але я не посмiв.

Панi. А, мiж iншим, варто було спробувати.

Як зараз пам’ятаю – в головi всякi пустотливi думки бродили – дуже вже мене насмiшив цей заколот. i дверi мого будуара, звiдки я у цей свiт з’явилася, були замкненi зсередини.

…Посмiявшись, пiднялася, глянула на мене суворо: лежи, мовляв, де лежиш, – обтрусила снiг i зовсiм уже iншим тоном:

– Ти де в чому правий. За поняттями твого народу я, справдi, вiдьма. i, звичайно ж, у мене е чоловiк. тiльки…

Пройшлася по снiгу i рiзко повернулася до мене:

– Тiльки я б нiколи не стала тебе так ображати, дарма подумав! до твого вiдома, я цю шкуру взагалi хочу повiсити на стiну i навiть не в спальнi.

i… i не iграшка ти для мене, був би iграшкою – так би не пiклувалась.

Панi. Пам’ятаю, я трохи не сказала: «був би iграшкою – взяла б з собою i смiялася над дитячими ревнощами» – та вчасно схаменулася: занадто жорстоко.

– У голову, – пирхнула, але тихенько так, не образливо, – дивитися тобi бiльше не буду, обiцяю.