Покохати відьму

Що колись я iм заздрив, а тепер… І взагалi iм на мене вп'ятьох ходити треба, як на кота.

– А який це хвалько вчора пропустив шiсть ударiв?

Ну, то в двобоi з Тобою, а Ти в голову дивишся!

– А-ахта-а-а-ак?

Вiдразу думки читати перестала, кинджал свiй у землю метнула, вiн по самий ефес увiйшов.

– Нападай не на жарт.

Образила Вона мене тим, як сказала. І тим, як кинджал кинула. Тiльки жартувати менi чи нi – це вже однаково. Вона сама пожартувала. Навiть не «раз-два», а просто «раз!» – я в одному кутку, меч у другому, кинджал десь у кущах.

І всi трое без свiдомостi. «Не фантазуй, свiдомостi ти не втрачав. Але я втiшена, що в тебе почуття гумору прорiзалося». Думки моi тим часом пiшли далi. Те, що Вона вчила мене, а та, iнша, – Приятеля, – це по-рiзному розумiти можна. Але ось те, що самi навченi… Отже, захищатися заклинаннями вони не можуть – якщо меч потрiбен?

«Якби я могла перетворювати людей заклинаннями, я б давно перетворила тебе на слухняного!»

Панi. Закляття, мiж iншим, взагалi дурниця.

Все, що ми можемо зробити, – робиться напругою волi. Інше питання, що дехто з нас пiд час чарування бурмоче собi пiд нiс, що саме збираеться робити. Звiдси й пiшов серед людей мiф про закляття.

«Розумiеш, чоловiчку, тут безглуздий звичай: жiнки не мають зброi». Не такий уже й безглуздий – хто ж з простих людей може знати, що Ти така? «За iншим тутешнiм правилом звинувачення… образи… вважають iстинними, поки iх кров'ю не змито».

По правдi, i в нас теж. Що? Це значить… ii ображено?!

«Дуже важко, хлопчику».

Де, коли, якою зброею?

– Завтра вранцi. На спецiальнiй аренi. Зброю вибирае захисник дами. Останнiм часом входять у моду меч i кинджал.

Кинджал, звичайно, приятелiв. Якщо тут на такi знаряддя заборони немае.

– На щастя, немае. І твоя правда – це сильний козир.

Звiдки я знаю, що таке козир? звiдки я знаю про карти?

– Ти що, не зрозумiв, що я розмовляю отерською мовою?

Точно, я – по-нашому, а Вона… І я не помiтив навiть! (Ну, тут ще й хвилювання врахувати треба.

) Але, демони пекла, за одну мить – цiлу мову!

– Якби ж то за мить! Ти чотири доби спав, а я тебе вчила.

Панi. Ясно, не весь час, – менi ж теж спати треба. Так що ми вже роздiлили ложе. Жорсткувате.

Чотири днi й чотири ночi? Чому ж я зранку нiчого не помiтив? Провiв рукою по щоцi – гладка. Нiяково стало, це я i сам мiг.

– Та менi не складно.

Хм, а де ж це мiсто? Сонце вже сiдае.

– Якби менше в землю дивився, побачив би дорогу.