Кубик Рубіка

На дзвiнки нiхто з них не вiдповiв, тож допитати iх не вдалося.

* * *

Харкiв. Середа, 6 листопада 2019 року. 16:01

Єгор вклав до рота останнiй шматок кебабу й допив свое лате. Сьогоднi цей кавовий напiй для нього своерiдний консенсус – з одного боку це не американо, до якого привчила колишня наречена, з iншого не чай, до якого вiн так i не змiг повернутися. Вкотре впiймав себе на думцi, що так, як Таня, не готуе нiхто. Шаурма зi свининою в цьому новомодному закладi Харкова геть не сподобалася.

Свiдок запiзнювався.

У таких ситуацiях Єгор починав страшенно нервувати: ану ж не прийде? Скляр набрав номер такого собi Андрiя Буянкiна, чоловiк вiдхилив дзвiнок. Слiдчий насупився й захвилювався ще бiльше. Проте вже за пiв хвилини дверi маленького закладу, що спецiалiзуеться на стрiт-фудi, вiдчинилися, i вiн побачив низенького на зрiст повного чоловiка.

«Схожий», – швидко вирiшив.

Багато часу свiдковi не знадобилося, аби вирiзнити серед вiдвiдувачiв рудого полiцейського. Чоловiк махнув рукою й закрокував до Єгора.

– Извините за опоздание. Задержался в больнице, – поправив окуляри й присiв навпроти. – Это ведь вы Егор Скляр?

Єгор похитав головою. Його нi з ким не сплутаеш. Чоловiк iз цiкавiстю роздивлявся слiдчого. І до цього Єгоровi теж не звикати.

– То розкажiть, як все було, – вiдразу перейшов до справи Єгор, не бажаючи гаяти час на порожнi балачки. А найголовнiше – зупинити це безцеремонне споглядання. Так, рудий. Так, дуже. Ну то й що?

Буянкiн знiтився. Вiн не чекав такого початку розмови.

Єгор не усмiхався, натомiсть спопеляв недоброзичливим поглядом. «Типичный мент», – подумалося. Несподiвано йому захотiлося якомога швидше завершити цю зустрiч. Та й насправдi вона зi самого початку не передбачала нiчого приемного. Адже подii, про якi вони мали спiлкуватися, – бiль усього життя.

– То як це трапилося?

Буянкiн зiтхнув. Давноминулi подii з’явилися перед очима так, немов все трапилося тiльки вчора.

– На самом деле, очень быстро и непонятно. Мы ненадолго оставили Игоря во дворе в коляске.

А когда жена вышла к нему, ребенка уже не было.

– У вас на подвiр’i немае собаки? – здивувався Скляр.

– Отравили как раз за несколько дней до этого. Еще не успели завести новую.

– Хто отруiв? Ви знаете?

– Ну, уверен, тот, кто украл ребенка. Сначала мы думали на кого-то из соседей. Ну, знаете, бывают ведь вредные, – вiн поправив окуляри й нервово погладив вуса. – Только после похищения ребенка мы поняли, что к чему.