Кубик Рубіка

У лiтню пору цiею дорогою користуеться бiльше людей, проте з настанням раннiх вечорiв кiлькiсть охочих рiзко зменшуеться. Ось i зараз: тiльки ця компанiя i якийсь молодик метрiв за двадцять позаду. Здаеться, з котрогось iз сусiднiх будинкiв.

В обличчя вдарив сильний крижаний вiтер, i жiнка вiдразу закрокувала жвавiше. Важкi пакети з супермаркету заважали швидко йти, проте лишалося недовго: метрiв триста вздовж рiвчака – а там вже й будинки. Потiм хвилини три – i вдома. Коротка дорога додому, яка часто ставала в пригодi.

Довго iй доводилося звикати до життя на краю мiста, проте тут дешевшi помешкання. Це й зiграло вирiшальну роль, коли десять рокiв тому вони з чоловiком нарештi змогли з’iхати вiд батькiв, купивши в цьому районi квартиру.

Вона залюбки вдихнула свiже морозне повiтря. Кажуть, похолодання ненадовго, лише на два-три днi. Тож потрiбно встигнути насолодитися погодою. Усi двадцять рокiв робочого стажу проминули для неi у вiддiлi кадрiв, останнi чотири вона цим вiддiлом керувала. Щодня однакове життя: вийти з дому о восьмiй, прийти о сьомiй.

Тож вранiшнi та вечiрнi прогулянковi ритуали – чи не едина можливiсть дихати свiжим повiтрям. У суботу наготувати для сiм’i на тиждень та прибрати. У недiлю бажання вистачае лише на телевiзор.

– А чтоб тебе! – вилаялася, не добачивши в темрявi маленьку ямку. Покрутила ступнею – нi, все добре, не пiдвернула. Закрокувала повiльнiше – обережнiше.

– Зажигалка есть?

– О Господи! – перелякавшись, мало не впустила пакети.

Наздогнав ii той самий молодик, що йшов позаду.

– Нечем сигарету зажечь.

– Как вы меня напугали! – спробувала усмiхнутися. – Эм… «А где ваша сигарета?» – хотiлося поставити логiчне запитання, та вголос цього зробити не наважилася.

Натомiсть погляд опустився на биту, яку хлопець легенько крутив у руцi. І далi на його очi.

Цi очi зовсiм iй не сподобалися.

* * *

Рiвне. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:15

Людка йшла швидко, час вiд часу озираючись: чи, бува, полiцейськi нiкуди не подiлися.

Власта з Андрiем непомiтно усмiхнулися один одному. Вони слiдували за жiнкою, хоч насправдi добре знали дорогу. Час вiд часу алкоголiчка викликала iх, аби вони допомогли розiбратися з черговим п’яним приятелем.

– Фу! Як тут смердить! – стиха сказала патрульна Андрiю.

Напарник розтулив рота й вдав, нiби суе до горла пальцi, щоб допомогти собi виблювати. Усi знали, що в цьому будинок жила купа алкоголiкiв та наркоманiв. Власта приглушено розсмiялася.