Привиди серед нас

Ось уже шiсть рокiв вiн працював у правоохоронних органах.

На вайбер надiйшло нове фото доньки. Льоша всмiхнувся, проте цього разу не вiдписав. Вересневi ранки стали несподiвано швидко холодними, тож вiн поспiшав до автiвки – старенькоi Lada, яка колись належала батьковi. Той подарував ii на весiлля, ще вiсiм рокiв тому.

Оперативник привiтався iз сусiдом, перекинувся кiлькома словами з приятелем iз сусiднього будинку й знову пришвидшився: автiвку вчора довелося припаркувати доволi далеченько вiд пiд’iзду. А все тому, що останнiм часом машин побiльшало, а путньоi автостоянки бiля старого панельного будинку у радянськi часи не передбачили.

Вiн так i крокував – швидко й на позiр безтурботно, аж поки у полi зору не з’явилася машина. Точнiше, ii прочинений багажник. Льоша вкляк, намагаючись збагнути, чи мiг минулого вечора забути зачинити його. Та проблема ховалася у тому, що ось уже кiлька днiв вiн навiть не користувався ним.

Оперативник уважно роззирнувся, але не помiтив нiкого пiдозрiлого.

Лише школярi, що прямують до школи, молодi батьки, якi ведуть крихiтних дiтей до дитсадка, та численнi перехожi, якi, як i вiн, iдуть на роботу чи навчання. Тиха спокiйна вулиця.

Все, як i щоранку.

Льоша наказав собi заспокоiтися, утiм про всяк випадок вiдкрив кобуру, перевiряючи швидкодоступнiсть зброi. Повiльно пiдiйшов до машини.

Знов уважно роздивився, привiтався зi стареньким сусiдом, що важко перевалювався з ноги на ногу при ходьбi, рухаючись у напрямку запинки.

Обережно простягнув руку й рiзко вiдчинив багажник.

* * *

Рiвне. Четвер, 3 вересня 2020 року. 07:36

Йому часто казали, що вiн страшенно блiдий. Неодноразово радили перевiритися у лiкаря. Вiн лише байдуже стенав плечима. Нетактовнi знайомi прискiпливо роздивлялися його зовнiшнiсть, тому вiн обмежив коло свого спiлкування. З часом кiлькiсть тих, з ким вiн був готовий спiлкуватися, скоротилася до нуля. Це його аж нiяк не бентежило. Навпаки.

Чоловiк мовчки роздивлявся полiцейського, який стовбичив перед своею автiвкою та стурбовано витрiщався на прочинений багажник – наслiдок банального пранку, метою якого було поки що просто налякати.

І хоч дивився вiн на Войтюка, його внутрiшнiй голос щоразу прокручував думку про те, що сiмейство Склярiв мусить збагнути, що вони не всесильнi. І, тим паче не такi вже й тямущi слiдчi, якими себе вважають.

Зрештою, як i iхнi друзi.

Високе старе дерево бездоганно приховувало невiдомого вiд допитливих очей.