Привиди серед нас

Вiдчував, як пашить його обличчя, i, хоч головний бiль не турбував, одразу збагнув: пiдвищуеться тиск.

«Якщо вiн справдi знае, хто вбив Єгора, чому би не сказати прямо, хто це зробив? Що вiн замислив? На чиему вiн боцi: правосуддя чи вбивцi? Або ж вiн сам божевiльний вбивця, який власноруч убив Єгора, ще когось, а тепер вирiшив познущатися. А можливо, вiн – найманець? Людина, яку найняли виконувати брудну роботу? І замовник хтось iз цих людей зi списку?

А що, як вiн усе ж на боцi правосуддя i його намiр розкрити нам iм’я вбивцi справжнiй?.

. Адрiяне, ти при тямi? Вiн зберiгае частини людського тiла! Носиться з ними мiстом! Яка нормальна людина чинитиме так?!»

Колишнiй слiдчий мiцно стиснув кулаки зi злостi та безпорадностi: «Хто, в бiса, цей тип?»

«Хтось, хто все життя до цього часу провiв непомiтно, – вiдповiв внутрiшнiй голос. – Люди iз такою зовнiшнiстю, – вiн пригадав його хворобливо-блiде обличчя, надмiрну худорлявiсть i вiдсутнiсть волосся, вiй та брiв, – як правило, ховаються вiд суспiльства, мають максимум двох-трьох знайомих i працюють там, де зустрiнуть мiнiмум людей.

Вони здаються непомiтними – бо справдi непомiтнi. Вони – привиди серед нас. Ними нiхто не цiкавиться або ж намагаеться на них не звертати уваги. Тихонi, вiд яких нiчого лихого нiколи не почуеш. Тiльки нiхто не знае, що коiться у iхнiх головах.»

Скляр розстiбнув верхнiй гудзик сорочки та сьорбнув води: запив таблетку вiд тиску. Якийсь час сидiв похмурий i нерухомий, думки у головi плуталися. Його уявлення про те, хто мiг бажати смертi синовi, наразi видавалися надто туманними.

Найголовнiшими версiями вiн уважав помсту з боку заздрiсних колег (син нiколи не вмiв тримати людей у лабетах) або ж з боку того, кого Єгор колись вiдправив на нари. Зо два роки тому Єгора заледве не позбавив життя один такий тип. На самого ж Адрiяна Скляра за всю його службу скоювали замах не менш як шiсть разiв.

Вiн скривився, пригадуючи дiалог з дiвчиною сина. Адрiян Скляр не сумнiвався, що ця жiнка не все йому розповiла.

Якби допит проводився як годиться, вiн би розмовляв з нею зовсiм по-iншому.

«Хтозна, можливо, ще доведеться.»

Йому пригадалося, яким щастям свiтився Єгор, коли тiльки почав зустрiчатися з Танею. З точкою зору сина батько так i не погодився. Вiн так i не повiрив у щирiсть почуттiв дiвчини, що замолоду мала проблеми з наркотиками. Зрештою, жiнкою вона була гарною – залицяльникiв iй нiколи не бракувало. Чимало з них були заможними i набагато успiшнiшими, нiж Єгор.