Кожен платить за себе

Устимовi пiсля почутих цифр було важко промовчати:

– Навiщо твоiй дитинi таке дороге взуття?

– Як? Що за дурне запитання? Я хочу, щоб вiн був щасливий.

– Коли менi було 8, я не знав скiльки коштував одяг, який носив, але коли я вертався пiсля iгор надворi додому, то завжди був брудний i мокрий, а мама на мене кричала так, нiби я когось вбив.

– Мене завжди батьки дорого одягали i я так буду одягати свою дитину – вiдстоювала свое Веронiка.

– Бiльшiсть мого одягу було зi старшого брата, але це немало для мене нiякого значення.

Веронiка з якимось спiвчуттям глянула на Устима:

– Вибач. Я завжди повинна була одягатися красиво, бо ми з Джулiею ще вiд маленького щонедiлi кудись ходили: то в кiно, в цирк, зоопарк; щотижня щось нове. В нас з Джулi було дуже веселе дитинство.

– Я не думаю, що це дуже веселе дитинство.

– Що? В тебе воно було краще?! – З посмiшкою заперечила Веронiка.

– Так. Це було круто. Зимою мiй дiдусь прив’язував нашi сани до машини, а iнколи й декiлька пар санiв i ми каталися аж поки хтось iз нас не падав; а лiтом, пам’ятаю як ми вiдстежували, коли сусiди пiдуть на роботу, щоб вилiзти на iх черешню.

Одного разу, я навiть впав з неi та зломив руку, мiсяць проходив з гiпсом, а друзi приходили мене провiдувати, i на моему гiпсi малювали машинки та побажання одужувати, хтось навiть намалював черешеньку. Оце, я вважаю, було веселе дитинство.

Олег (чоловiк Веронiки) вирiшив пiдтримати розмову:

– Ну, не знаю, менi нiколи не подобалися такого типу розваги.

– А якi саме розваги? Пiсля школи iти на музику, потiм вчити уроки й дивитися телевiзор. Ви жартуете, це хiба весело?!

Веронiка:

– Мабуть, в кожного свое розумiння, що означае весело.

Джулi ця розмова явно не сподобалась:

– Устим, можна тебе на хвилинку.

– Щось сталося?

– Ідемо, поговоримо.

Джулiя з Устимом вiдiйшли вбiк. Тiльки хлопець не помiтив нiчого поганого в попереднiй дискусii:

– Тiльки недовго, бо в нас розгорiлася дуже цiкава розмова.

Джулiя глянула проникливим i трохи гнiвним поглядом:

– А я якраз хотiла про це поговорити. Перестань ображати моiх друзiв.

– Що? – Устим здивовано. – Ти серйозно? Як я iх образив? Коли я тихо слухаю цi «дуже цiкавi» розмови про нiкому непотрiбнi дорогi забаганки твоiх знайомих, то ти кажеш, чому я весь час мовчу, а коли пiдтримую розмову – ображаю твоiх друзiв.

– Я не знала, що iх компанiя складае для тебе таку проблему.