Кожен платить за себе

Тендiтна фiгура, витонченi риси обличчя i розкiшне каштанове волосся – дiвчина була справжньою красунею. Народилася вона у маленькому селi, далеко вiд районного центру, росла в багатодiтнiй сiм’i, де крiм своеi любовi та турботи, батьки не могли iй нiчого не дати. Та одного разу, на свое щастя чи бiду, Вiра познайомилася з високим розумним i дуже заможним чоловiком. І в силу певних обставин, наша Попелюшка вийшла замiж за багатого принца. Тiльки сiмейне життя виявилося не таким чудовим, як в ii казковоi наставницi.

* * *

Вiрин маленький п’ятилiтнiй син лежав у своему лiжку. Вже було досить пiзно, але вiн нiяк не мiг заснути, чи то щось тривожило хлопчика, чи то просто вiтер так розгулявся, що своiм свистом не пускав сон до дитячоi голiвки. Багато незрозумiлих речей було навколо Сашка, якi цiкавили i дивували водночас. Його погляд був спрямований на вiкно – звiдки доносилися рiзнi звуки: то шелест листя, то рипiння незмащеноi хвiртки, чи гавкiт розлючених собак.

Все це заставляло його щораз мiцнiше притуляти до своiх грудей плюшевого коричневого ведмедика. Нiч несла з собою якусь свою мiстичнiсть i в уявi маленького хлопчика поставало – що всi дерева оживають, а iх гiлки – то руки. І коли могутнiй дуб, пiд дiею вiтру, своею важкою рукою почав стукати в шибку – то це не на жарт зачепило дитяче серце.

– Мама! – налякано покликав Сашко.

Саме мама його могла захистити вiд всiх цих неусвiдомлених страхiв.

В ii теплих обiймах, вiн зразу ж би заспокоiвся i заснув. Тiльки вiдповiдi не було.

Хлопчик тихо встав iз лiжка, одягнув своi м’якенькi тапочки, у виглядi пухнастих смiшних пандочок; а пiд рукою, як завжди – його вiрний друг – ведмедик Тьома. Сашко попрямував у пошуках мами, яка мала б допомогти й захистити свого маленького сина.

Батьки були на кухнi – з-пiд вiдкритих дверей розливалося свiтло по коридору, i було чiтко чути iх голосну розмову. Хлопчик пiдiйшов до дверей, але щось його зупинило перед самим порогом – батьки сварилися, спiлкування було на пiдвищених тонах, а напруга в повiтрi була така, що здавалося ii можна було рiзати лезом.

Сашко став за прочиненими дверима i спостерiгав за всiм, що вiдбувалося.

Я бiльше не можу так жити. Я заберу нашого сина i пiду вiд тебе. З мене досить! – вiд хвилювання дихання Вiри все частiшало, а в поглядi ховався страх i розпач водночас.