Меч і хрест

Але, скорiше, його слiд було вважати Середнiм, позаяк i сам вiн був стиснутий двома вищими горами, на однiй iз яких височiв крутий президентський киiвський Капiтолiй-Печерськ, на другiй – киiвський Акрополь: Михайлiвська та Софiiвська площi, Андрiiвська церква, Золотi ворота i Ярославiв Вал…

І зараз, з’iжджаючи, напевно, вмiльйонне у своему життi по колишньому бульвару Бiбиковському, Марiйка вмiльйонне ж i дивувалась, яким високим вигином iде дорога вниз, аби, пригальмувавши в улоговинцi майдану Перемоги, знову рвонути в пiднебесся звитяжним проспектом.

Вогнi проспекту Перемоги на далекiй горi, наполовину червонi вiд численних заднiх фар, наполовину зеленувато-бiлi, поступово сходилися в однiй високiй точцi, що так близько сусiдила iз зiрками, що звiдси, здалеку, здавалося: цей шлях веде просто в небо…

Марiйка вкотре упiймала себе на думцi, що намагаеться згадати нинiшне iм’я Бульвару, який на початку свого життя звався просто Бульвар. Але не змогла.

Зазвичай вiддана i слухняна, ii iсторична пам’ять виявляла дивовижну впертiсть, норовисто викидаючи в «кошик» усе, що стосувалося дня нинiшнього.

І Ковальова iздила по бульвару безрукого Бiбикова[4 - Д. Г. Бiбиков – киiвський генерал-губернатор.], повз червоно-чорний унiверситет Святого Володимира, де навчався на медичному ii Михайло Булгаков…

Повз Алею Гiмназистiв, що дiлила бульвар навпiл, Першу iмператорську гiмназiю в 14-му i Другу – в 18-му будинку, куди ходив Мишко-гiмназист…

І лише iнодi, короткозоро мружачись, вдивлялася в таблички, що прикрашали iх нинi, тут же забуваючи iхнiй змiст.

«Якщо вже на те пiшло, треба назвати бульвар Булгаковським! Вiн обходив його вздовж i впоперек!»

«Вiн…»

Вона нараз отямилася, вiдчувши, що знову здатна мислити i мiркувати розсудливо.

І дивлячись на аскетичне обличчя Марiйки Ковальовоi в темному, мiрно тремтячому склi, в подробицях прокрутила в головi кiноплiвку Андрiiвськоi пори свого життя.

Їi тiло колов адреналiновий дрож збудження, сцени, яскравi та красивi, змiнювали одна одну.

Вона почувалася так, немов пiдiйшла до найбiльш захоплюючоi частини книжки, i заковтувала ii жадiбно й уводночас повiльно, двiчi перечитуючи особливо вподобанi рядки.

Зараз вона повернеться додому i ретельно згадае все, кожну подробицю, складе iх у цiлiсну картину й остаточно переконаеться в тому, що…

«Я завжди знала, що це можливо! Я знала: вiн писав правду! Я знала це!!!»

– Це все дiгери, – вiдчинивши дверi, почула вона втомлений голос батька.