Меч і хрест

– Що ЦЕ таке? – повторив запитання перший.

– О Боже, нi фiга собi! У церквi! – сказав iнший.

А потiм нiч пiшла пiд укiс. Люди все прибували i прибували: фотографи, судовi медики, експерти-кримiналiсти. Їх стало надто багато, i серед них промайнуло якесь начальницьке обличчя, припухле i стурбоване. А поряд iз ним друге – зле, заспане i загрозливо-вусате.

І Володимир Сергiйович Ковальов, вiдсторонений вiд аварiйних робiт заради показань свiдкiв, усвiдомлював: справа не у вбивствi молодоi дiвчини – справа в церквi.

– Жертвопринесення в храмi. Цього тiльки не вистачало!

– Сам начальник РВВС. І з ВРБ навiть прибiгли…

– Ім’я, по батьковi, прiзвище, рiк народження…

– …вiд втрати кровi. Довго мучилася, бiдолашна.

– Як ви увiйшли? Дверi були вiдчиненi?

– Замок не зламаний. У когось був ключ.

– Дiгери? Значить, ви стверджуете…

– У церквi. От вiдморозки! Хреста на них немае!

– Почекайте ще, слiдчий хоче з вами переговорити.

– Студентка педагогiчного унiверситету?

Саме цi чiткi питальнi слова й вивели «свiдка, який виявив», iз похмуроi апатii, що насунула й накрила його важким кожухом.

І хоча, на вiдмiну вiд багатьох iнших, запитання це адресувалося не йому, – вимовивши це, висока i невдоволена людина iз занадто великими для чоловiка очима на негарному i маленькому обличчi, зиркнула на Володимира Сергiйовича, погляд якого нанизував на вiстря, так, немов подумки наколов його на штир, як товарний чек.

– Вiн? – спитав занадто волоокий теж не його, а iншого – худого в цивiльному.

Худий кивнув, i невдоволений дiловито попрямував до Сергiйовича, що згорбився на стiльцi бiля письмового столу, де пiд склом лежали акуратно розкладенi листiвки iз зображеннями Кирилiвськоi церкви всерединi й зовнi.

Той, що пiдiйшов, звично вмостився за столом, мигцем примружившись на повчальний стiнопис, де худий, як обтягнутий коричневою шкiрою скелет, бiс зi зрiзаною ногою, тягнув палець до напiвголого, з напiвзакоченими очима iндиферентного праведника, що погрожував тому вчительським перстом…

– Слiдчий прокуратури Володимир Бойко, – не надто жваво, скорiше вповiльнено-суворо вiдрекомендувався вiн тезковi, немов понуро пiдраховував подумки, як скоро бiс зрозумiе, що зло не можна зупинити гордим пальцем, а праведник, запанiкувавши, почне дзвонити в мiлiцiю.

 – Ви перший виявили…

– Я. Вона студентка педагогiчного, ця дiвчина? – нервово перебив його Володимир Сергiйович.

– Ви знаете ii? – насторожився слiдчий.

– Нi.