Меч і хрест

 – Слiдiв сокири або чогось такого немае. Тiльки дивно це, i вiд цього ще дивнiше!

– Бiльш нiж дивно, – пiдтвердив його спiврозмовник неприязно i значущо. І якщо неприязнь явно стосувалася самоi «бiльш нiж дивноi» ситуацii, значущiсть, безумовно, адресувалася «свiдковi, який виявив» i «вiдчував серцем». – А ваша дочка, – знову перевiв вiн розмову на Марiйку, – нiколи не згадувала когось iз iнiцiалами М. К.?

– М. К.? – стурбовано перепитав Марiйчин батько. – Знайомi ж бо лiтери. Вони у нас по будинку на усiх папiрцях намальованi.

Ви ж знаете молодих дiвчаток: закохаються, i давай сердечка з iнiцiалами малювати. Тiльки Марiйка моя тут нi при чому! – з натиском пояснив Володимир. – Якщо ви хилите, що вона якось у цьому страхiттi замiшана…

– Нi, нi, – хитнув головою тезко. – Я цiлком можу допустити, що це лише випадковий збiг. Але ви не повiрите, якщо я розповiм вам, скiльки разiв за мою багаторiчну практику саме найвипадковiший i найбезглуздiший збiг допомагав розкриттю злочину… Чи, навпаки, коштував людям життя.

І менi дуже не хотiлося б, аби на цьому самому мiсцi, – показав вiн туди, де, затулений вiд них стiною, лежав накритий простирадлом труп молодоi та гарноi дiвчини, яка вже нiколи не стане старою, – завтра опинилася ваша дочка.

– Та звiдки ви взагалi це М.К. взяли?! – розсердився Марiйчин батько, обурений його вбивчим припущенням.

– Хтось зазвав ii сюди. Запискою, – суворо вiдрубав той. – Вона була пiдписана iнiцiалами…

– Зрозумiв.

його прiзвище Красавицький, – рiшуче оголосив Володимир Ковальов. – Іменi не пам’ятаю. Марiйка менi якось призналася, таемно вiд матерi. Тiльки нiчого в неi з ним немае! Самi охи та ахи. А вiн навiть ii не помiчае. Моя дочка… Загалом, вона не з тих, хто хлопцям подобаеться. На жаль.

– У цьому випадку це може бути i на щастя, – сказав слiдчий.

І прикусивши вузьку i блiду губу, похмуро подивився нереальними очима на напiвстертого ангела Апокалiпсису, що згортав небо в сувiй на стiнi над ними.

* * *

Уже о п’ятiй ранку невсипуще липневе небо почало вдоволено рожевiти, i через пiвгодини свiтло проповзло пiд вii Катi, вторгшись у темряву ii сну, i, скривившись, вона невдоволено розплющила очi.

Вона завжди прокидалася вiдразу, не витрачаючи нi митi на те, щоб вiдокремити сни вiд дiйсностi, згадати, хто вона така, чого хоче, що було вчора i чекае на неi сьогоднi.