Меч і хрест

Їi свiдомiсть, як завжди безпристрасну та логiчну, немов уклали у ватну кулю марення. Їi виснажливо морозило, i бiль продавлював скроню. Стараючись тримати голову нерухомо, Катя, пiдвiвшись, потяглася до книги i пiдсунула ii до себе. На обкладинцi не було назви. Книжка, схоже, була дуже-дуже старою. Але Катя, що вважала себе знавцем ретрораритетiв, погано розбиралася в антикварних книгах – iх вона нiколи не купувала.

Скривджено настовбурчивши пухкi губи, Дарина прокинулася з незадоволеним стогоном i каламутно, iз сумнiвом подивилася на обох.

– А де це ми? – спитала вона вареним голосом, в якому, одначе, зовсiм було вiдсутне здивування.

Страдницьки морщачись праворуч, Катя рiшуче звелася на ноги, притискаючи важку книгу до живота. Застiбки вiдразу ж розстебнулися, тихо дзвякнувши. Голова загула, i на секунду Катя вiдчула гостру, мерзотну ненависть до свого тiла, що виявилося занадто слабким.

«Додому, – жорстко наказала вона йому. – Там розберуся».

– Котра година? – пробурчала Дарина.

Те, що сталося, помалу воскресало в ii пам’ятi.

– Що тут учора було? Я сама це бачила чи як? – здивовано запитала вона. – А чому ми повiдключались?

– Нам на голову впала книга, – з готовнiстю вiдповiла Марiйка Ковальова тоном вiдмiнницi, яка завжди все пам’ятае й завжди все знае. В ii словах прозвучало полегшення: спокiйно-бурчлива реакцiя Дарини чомусь заспокоiла ii, i безнадiйнiсть у душi осiла.

– Оця? – Дарина з цiкавiстю витрiщилася на живiт Катi. – Ого, яка величезна! Такою i на смерть прибити можна.

Катя прислухалася: здаеться, на Великiй Житомирськiй уже ворушилися першi машини. Дарина пiдвелась i жваво пiдскочила до неi.

– Дай подивитися… – Вона безцеремонно вхопилася за край книги i потягла ii на себе.

Ураз осатанiвши вiд такоi фамiльярностi, Катя, неприязно вивернувшись, вихопила раритет iз зухвалих пальцiв i пiшла геть: розмальоване «мале хамло» з пришелепуватою сережкою в носi дратувало ii кожним своiм жестом. Але не встигла вона зробити i кроку, як «хамло» знову вчепилося в палiтурку i поривчасто смикнуло на себе i книгу, i саму Катю.

– Ти чьо! Вона – спiльна! – хрипким спросоння голосом заволало воно.

– Пусти, – злiсно процiдила Катерина, i скроня ii свинцево завила вiд болю.

– Та за кого ти себе вважаеш, сучко?! – обурено скрикнула Дарина, вмить пригадавши тiй усi колишнi образи.

Їх обличчя люто випнулись одне на одного, дiвчата важко затанцювали на мiсцi, перетягуючи книгу ривками, як канат, кожна у свiй бiк.