Меч і хрест

– А ти з нею близько була знайома, Мурзику?

Батько пронизливо подивився на дочку, неначе не вiрив iй чи не наважувався сказати щось важливе, не розраховане на дiтей старшого студентського вiку.

– Нi, ми навiть жодного разу не розмовляли, – соромливо зiзналася Марiйка. – А що?

– Гаразд, Мурзику, ти все одно дiзнаешся, – безрадiсно зiтхнув тато. – Сьогоднi вночi ми знайшли твою одногрупницю в Кирилiвськiй церквi. Мертвою. І сумку ii зi студентським квитком знайшли, по ньому i впiзнали.

– Як? – вирвалось у Ковальовоi. – Риту?

– Убили ii, – похмуро сказав батько. – Цi самi дiгери-сатанiсти й убили. У-у, потраплять вони менi ще до рук, сволоцюги! Уб’ю гадiв! – Вiн iз ненавистю вдарив кулаком по поруччях балкона, якi хворобливо здригнулися пiд його важкою рукою. – І запам’ятай, доцю, коли ти що в iнститутi про них почуеш, одразу менi кажи! А якщо хто, наприклад Красавицький твiй, тебе покличе по пiдземних ходах розгулювати, – тим бiльше.

Зрозумiла?! Нiколи, нi за що в Кирилiвку нi ногою!

І тут Марiйчине обличчя само собою скривилось i захлипало.

Вона погано знала Риту, й та нiколи не подобалася iй – але вона знала ii живою. Смерть досi милосердно обминала Марiйку – всi ii родичi, включаючи обох бабусь, були, слава Богу, живi та здоровi. І зараз, засмикана i збуджена стресами приемними й не дуже, осовiла вiд опiвнiчних пильнувань пiд чорним небом, прибита незаперечною заявою Дарини «позаяк хвоста немае, значить, вибач, ми не вiдьми», на яке вона, спасувавши, не знайшлася що вiдповiсти, – Марiйка виявилась абсолютно беззахисною перед цим.

І заплакала вголос, тручи кулаками очi та щоки, вiд того, до чого нiяк не готувало ii життя, передбачуване i нудне, i спокiйне, як багато разiв бачений фiльм, реплiки з якого ти можеш говорити замiсть акторiв.

Тато спробував погладити ii по головi, але, засоромившись себе самоi, Марiйка ухилилася вiд його долонi й кинулася геть, затуливши обома руками рот, iз якого вихоплювався жалiсливий плач.

Володимир Сергiйович повернувся на кухню i, не стримавшись, люто хвицнув ногою безневинний табурет, брутально матюкнувшись уголос.

– Нi, не треба, Володю, не треба! – заволала мати, вбiгаючи й судомно хапаючи його за рукав домашньоi сорочки.