Меч і хрест

 – Вона й так уже заливаеться… Пожалiй ii, батьку! Нехай краще Марiйка буде лесбiянкою, нiж старою дiвою!

Зi щоденника N

Ви замислювалися, чи здатнi ви вбити?

І я знаю, що ви вiдповiли собi на це запитання: «Заради захисту власного життя, життя своiх дiтей i батькiв…». Але ваше «так» iз обмовкою означае одне: ви нiчим не вiдрiзняетеся вiд тварин. І хижаки не вбивають без необхiдностi. Вони захищають свое життя i життя дiтей. Вони просто хочуть iсти.

І ви рiзнитеся вiд них лише тим, що на ваш основний iнстинкт самозбереження накладено тисячi табу.

Природнiсть убивства скута законом, мораллю та релiгiею i навiть психiкою, згвалтованою з самого дитинства незаперечним: «Не можна!»

Але потреба вбивати iснуе в кожному з нас.

«Я вб’ю його!» – безсило кричимо ми гнiваючись. І десятки нереалiзованих убивств роз’iдають нам шлунок нервовими виразками. І кожне самогубство – це непогамоване вбивство. Тому що ми вбиваемо себе, не в змозi знищити iншого…

Роздiл сьомий,

у якому Катя стае дуже ввiчливою

Чи не сюди рвався Гiтлер? І навiщо у вереснi 1941 р.

нас вiдвiдав спадкоемець таемних знань i рицарських орденiв фюрер СС Гайнрiх Гiммлер? …Його вiзити завжди переслiдували скорiше окультнi, анiж вiйськовi цiлi.

    Д. Вовк, А. Стеклов. «Деякi киiвськi таемницi»

Тримаючи пiд пахвою згорток iз книгою, Катя, сiра й зосереджена, зi стиснутим у нитку ротом, з’явилась у дверях антикварного салону «Модерн» на Великiй Василькiвськiй.

– Катерино Михайлiвно, – враз пiдхопився директор, що вже чекав ii бiля входу на масивнiй модернiвськiй канапi – незмiнному та непродажному символовi iхнього закладу.

 – Давненько вас не було! Я пiсля вашого дзвiнка всi справи вiдклав. Ви ж у нас купувальниця дорога i найдорогоцiннiша…

У директора були сиве волосся й моложавi тугi щоки. Вiн подобався жiнкам.

– Я хочу вам дещо показати, – скам’янiло сказала йому «дорога i найдорогоцiннiша».

– Заходьте, заходьте, – заметушився той, ввiчливо направляючи ii до свого кабiнету.

 – Кава? Чай? Сiк бажаете?

Старосвiтськi пасажi в його розмовi, принаднi для нинiшньоi «купецькоi верстви», що вже почала пхатися в аристократи, були гарантованим способом нараховувати зайвi десять вiдсоткiв за «дивовижну ауру цього закладу». Але «дорога» вiдповiсти йому не бажала.

Вона дiловито виклала на директорський стiл величезний згорток, похмуро повела в його бiк соболиними бровами й лаконiчно оповiстила сивого про мету свого вiзиту.