Меч і хрест

, але не змогла згадати нiкого, хто б вiдповiдав такому психологiчному портрету.

Але до 7-го у неi ще був час. І давати слабину i пхатися на чиюсь квартиру в центрi, щоб отримати роз’яснення в обмiн на ii жiночу «ввiчливiсть iз Ним», Катя не збиралася. З «Ним» – означало з третiм!

«Вони що ж, по колу пустити мене хочуть?»

Гра, в яку ii втягнули мимоволi, була з бiса слизькою та безжальною. На вiйнi як на вiйнi. Їi не збиралися щадити.

«Догралася, дурка!»

Катя жалiсливо вчепилась у свое праве передплiччя, кривлячись вiд неприемних спогадiв.

Директор, якому мимоволi передалася нервознiсть клiентки, вже з метушливою цiкавiстю оглядав темношкiру книгу.

– Я хочу знати про цю рiч усе! – рiшуче оголосила Катя. – В якiй майстернi могли зробити цю пiдробку? Хто найбiльш вiрогiдний виконавець? Чи можна його знайти? Замовлення, скорiше за все, було виконано зовсiм нещодавно.

Експерт пiдвiв на неi здивованi очi.

– Але, Катерино Михайлiвно, – збентежено мовив вiн, – це зовсiм не пiдробка.

Рiч дуже i дуже давня. Диво, що вона так чудово збереглася Схоже на Середньовiччя. А може…

– Ви що ж, знущаетеся надi мною? Ця книга написана сучасною мовою, без усяких там «твердих знакiв»! Вона навiть не дореволюцiйна, – зневажливо осадила його Катерина.

Але директор, який, за логiкою речей, зобов’язаний був негайно посипати голову попелом, засоромившись такого неприпустимого професiйного ляпу, чомусь лише з сумнiвом подивився на неi i, намагаючись оживити скислу посмiшку на своему обличчi, боязко i елейно засперечався:

– Голубонько моя, Катерино Михайлiвно, ви помиляетеся.

Цю книгу написано давньоруською мовою i вiд руки.

– Але я сама ii читала! – Безглузда директорська впертiсть розлютила Катерину. Вона обурено пiдвелася з крiсла, пiдiйшла до столу i, бажаючи раз i назавжди покiнчити з цим непорозумiнням, що застопорило справу, неприязно тицьнула пальцем у першу-лiпшу сторiнку:

– «Помни, Ясная Киевица, что право твое вершить…»

Посмiшка Вiктора Арнольдовича конвульсивно сiпнулась i щезла.

Вiн нервово вгледiвся в текст, поворушив губами i приголомшено поклав руку собi на груди.

– Не може бути, – отетерiло мовив вiн. – Або ви розiгруете мене, або… – Директор несподiвано потеплiв i з надiею подивився на неi. – Може, розiгруете, га, Катерино Михайлiвно?

– Що? – звела брови вона.

Їi гнiв несподiвано вiдступив i терпляче став у чергу.