Меч і хрест

– Як собi хочете, – з гiднiстю вiдповiла Беладонна.

– Вони пр-р-р-р-ростолюдинки. Вони нам не указ! – заричав Бегемот.

– Вони – люди. І iх трое, – вагомо заперечила бiла кiшка й пiрнула пiд золотий плюш.

Кiт безпардонно пирхнув i, пролетiвши чорним вихорем просто у них над головами, помчав кудись за рiг коридора, ковзаючи кiгтями на паркетi.

Кiмната виявилась абсолютно круглою, одягненою в кiльце книжкових шаф, що йшли до стелi i розступилися тiльки для того, щоб дати мiсце дверям, – вхiдним i балконним, якi розташувалися просто навпроти, i ще величезному й безмовному камiну.

Широку камiнну полицю пiдтримували головами три двометровi чорномармуровi кiшки: одна – лiворуч i двi – праворуч.

Згори висiла облуплена картина. І навiть не картина, а фреска у вiзантiйському стилi, написана на кам’яному пластi, – на кшталт тих, якi збереглися на стiнах давньоi Софii Киiвськоi, що зафiксували сiм’ю Ярослава Мудрого, ii будiвничого. Плоске поясне зображення «вiзантiйки» у блакитнiй сукнi тримало в руцi кособокi терези з опущеним лiвим «плечем».

Попри запаморочливу безлiч книг, речей i дрiбниць, у кiмнатi панував дивний, майже музейний порядок. І напевно, тому Марiйка, що завжди почувалась як удома в бiблiотеках та музеях, точнiше, тiльки там почувалася по-справжньому вдома, несамовито захитала головою. Це була мрiя, втiлена i неймовiрно прекрасна!

– Не розумiю я тих, хто вiд старого мотлоху фанатiе! – Дарина явно переживала тут прямо протилежнi почуття.

 – Навiть дивно, що тут телевiзор е. – Вона пiдiйшла до чорного ящика, що вписався в книжковi полицi, i, вiдшукавши пульт, заклацала по каналах, байдуже вдивляючись в обривки денних серiалiв i хвости репортажiв та передач.

А Марiйка подумала: в чомусь Чуб, безумовно, мае рацiю – i телевiзор, i програма передач, що лежала на тонконогому дамському бюро чорного дерева поряд iз допотопним, iз вухатими клавiшами, телефоном, мали вигляд тут такого ж моветону, як i сам «ходячий моветон» – Дарина Землепотрясна.

– Це вона! – прохрипiла Катя.

Дiвчата дружно обернулись i тiльки тепер помiтили якийсь iнтригуючий предмет, що лежав на столику бiля камiна, – великий i важкий, у темнiй палiтурцi, що закiнчувався двома фiгурними металевими застiбками. Жiнка, що нагадувала заморожений у холодильнику прозекторськоi труп Катi, сидiла згорбившись на канапi, дивлячись на нього, як на власний смертний вирок.