Постріл в Опері

– Лише Киiв, – поправила Маша.

– Ну й що? – вiдбилася вiд применшення iхнього подвигу Даша. – Можна подумати, врятувати Киiв – не землепотрясно!

(Вставляти слiвце «землепотрясно» доречно й недоречно було другою з Дашиних звичок.)

– Можна не перебивати?! – Дображанська вищирила зуби й, склавши руки на грудях, прибила Землепотрясну Дашу владним поглядом. – Ми – Киевицi. Ми володарюемо над Киевом.

– Так само, як i вiн над нами. – Зважаючи на все, Маша не терпiла нечiткостi формулювання.

– Так само, як i вiн.

 – Судячи з усього, на вiдмiну вiд Дашиних реплiк, Машинi зауваження Катя сприймала безкiнечно толерантно. – У нас е особистий офiс, – Дображанська окинула поглядом круглу кiмнату Вежi, затягнуту у дубовий корсет книжкових шаф, – куди не може потрапити жодна людина.

– Якщо в неi нема ключа або вона не знае пароль, – сказала Маша.

– Є три кицьки, якi розмовляють.

– Лише двi, – весело хрюкнула Чуб. – Бегемот з нами не розмовляе.

Кiнчик хвоста чорного кота невдоволено засмикався.

– Є кiлограмiв 100–150 раритетного золота, яке пiднесли нам на шабашi киiвськi вiдьми i яке треба ще якось реалiзовувати, – проiгнорувала Дашину реплiку Катя.

– Навiщо? – Чуб рефлекторно вчепилася у свою сережку. – Я свое золото носитиму.

– …І найголовнiше, – закiнчила Катя, – Книга Влади!

– Книга Киевиць, – сказала скрупульозна Маша, тодi як Катя пiдiйшла до тонконогого дамського бюро, на якому лежала згадана рiч, i з жадобою доторкнулася пальцями до чорноi палiтурки.

– А ще ми маемо щоночi вартувати на Старокиiвськiй горi, – докинула свое Чуб.

– Дашо! – розлютилася, не втримавшись, Дображанська.

– Це важлива поправка, – не пiддалася та.

– Я до цього й веду! – осадила ii Катерина. Вона все ще не вiдвела пальцi вiд Книги, наче дотик до неi давав iй непереборне задоволення, якого iй незмога було себе позбавити. – Я перелiчила «плюси»: влада, золото, квартира в центрi… Але е й «мiнуси». Як правильно зауважила Маша, ми – Киевицi. Ми володiемо цим Мiстом i захищаемо його.

«Киiв володарюе над нами так само, як i ми над ним», – так написано в Книзi. Зокрема, це виявляеться в тому, що ми зобов’язанi щоночi вартувати на нашiй горi, «щоб, побачивши на небi червоний вогонь, полетiти туди». Туди, де по трiбна наша допомога.

– Ну а я що казала? – ображено буркнула Чуб.

– Утiм, – вела далi Катя, – минулоi ночi ми сидiли там зовсiм марно. На небi нiчого не загорiлося.

– І що ти тепер пропонуеш? – спитала Землепотрясна Даша.