Високі тіні

Вона раптом згадала свое рiдне мiсто – Кам’янець-Подiльський. Його вузенькi вулички, середньовiчнi будинки, храми i величну фортецю зi шпичастими вежами. Мiсто завжди шумiло, яскрило життям i свiтлом. Властi подобалося бути його частиною.

Батько Власти працював гiдом i часто брав ii з собою на екскурсii. Вона сотню разiв чула його оповiдь про iсторiю мiста, але продовжувала щоразу iз захватом вловлювати кожне слово. Спогади про це наповнювали ii серце теплом.

«Такi щасливi сонячнi днi. Мое дитинство»… – Цi слова вiдлунили в ii головi i викликали страшний спогад: картину, яка поверталася до неi щодня, знову i знову.

Спогад вривався в ii думки i пробiгав перед очима настiльки реалiстично, немов Власта на долю секунди поверталася в минуле, у той фатальний день майже шiсть рокiв тому.

Був вiвторок… Так, щовiвторка вона ходила пiсля урокiв на заняття з гiмнастики. Коли вона поверталася додому з батьком, уже було темно. Заснiжене мiсто блищало iлюмiнацiею. Лучезар тодi жив у Чернiвцях, оскiльки вчився на першому курсi унiверситету.

Той вечiр… У передпокоi батько зняв iз неi пальто, шапку i взуття. Вона обняла i поцiлувала маму, взяла портфель i побiгла у свою кiмнату на другому поверсi. Та не встигла вона зiйти зi сходiв, як почула пронизливий крик мами. За ним долинули глухi звуки падiння якихось речей i дзвiн потрощеного скла. За мить Власта побачила маму, на обличчi якоi застиг панiчний страх. Вона бiгла до неi i кричала, щоби та негайно сховалася, але Власта була приголомшена i не могла зрушити з мiсця.

Їi мати, спотикаючись i падаючи, пiднiмалася сходами. І раптом Власта помiтила, що по стiнах поповзли тiнi. Страхiтливi темнi лiнii звивалися наче змii i тягнулися до ii мами. Якоiсь митi iз тiней вирвалися довгi чорнi руки, кривi i кощавi. Вони схопили маму i нещадно потягнули ii сходами назад у вiтальню.

Власта випустила з рук портфель i помчала слiдом за мамою. На пiвдорозi вона побачила у вiтальнi чоловiка в чорному пальто. Мама лежала бiля його нiг, а десятки рук притискали ii до пiдлоги.

Щосили вона прокричала Властi: «Бiжи!», а за секунду чорнi руки зламали iй шию.

Власта зацiпенiла, припинивши дихати. Їi погляд був прикутий до мами. А потому вона почула шурхiт: руки поповзли до неi, неквапливо видираючись по стiнах i сходах. Їi ноги пiдкосилися, i вона присiла, щосили схопившись за поруччя. Серце виривалося з грудей, а страх розкривав очi дедалi ширше. Чоловiк непорушно стояв у вiтальнi.