Царський пояс

Аж тут долинув Марiйчин голос:

– Хлопцi, нумо до хати!

Остап сплюнув спересердя. Буркнув: «Не дадуть спокiйно працювати». Однак почвалав за сином, що пiдстрибував перед ним м’ячиком.

У хатi було урочисто тихо. Марiйка сидiла на ослонi й прямо дивилася на телевiзор, що не працював. Остап зиркнув у тому напрямку – i позеленiв вiд лютi. Кинувся до телевiзора.

– Геть, капосна. Знахабнiла – на телевiзор вилiзла, – несамовито кричав.

Чоловiк враз стих. Обхопив голову руками i до дружини:

– Марiйко, напевне, я марю.

– Не мариш, любий. Тiльки не руш тваринку. Миша – наша товаришка.

Чоловiк придивився до заклятого хатнього ворога. На мишi зелена спiдниця i бiла, вишита украiнським орнаментом, блузка. Бавиться золотим ключиком, що на мотузцi. Пищить, капосна, людською мовою:

– Дорогi люди, Мишуня правду вам сказав: я його вилiкувала травою, яку збирала на скiфському полi. Там живуть вашi далекi предки.

– Якi ще предки? – пробубнiв вкрай ошелешений Остап.

– Нашi предки – скiфи! Хiба не зрозумiло? – нетерпляче повчав батька синок.

– Скiфiя – казково багата краiна, – пищала далi Миша. – У вас, Євстахiю, е перепустка до Скiфii – перстень iз чарiвним каменем. Камiнь мiстить космiчну iнформацiю про минулi часи. Ваша родина мае щасливу нагоду вiдвiдати своiх пращурiв. Не бiйтеся: вас там радо зустрiнуть. А Мишунi пiсля хвороби обов’язково треба пiдкрiпитися, бо вiн iще слабкий. Я проведу вас до Скiфii, покажу дорогу.

Остап повiльно приходив до тями.

Вiн пригадав, як колись, переслiдуючи мишу, побував у царствi мертвих душ i вивiв звiдти Марусю. Вона стала йому вiрною дружиною, а Михайликовi матiр’ю. Задля годиться запитав:

– А чому, шановна, робиш ласку для нас. Ми люди бiднi, а тобi в нашому обiйстi голодно.

Миша звела докупи переднi лапки, сумно схилила голiвку набiк.

– То правда. Не весело мишам у вас, Євстахiю, живеться. Але ми спокутуемо грiхи своеi прабабцi. Це вона позбавила вас особливого хисту – бачити те, що приховане вiд очей смертних.

Хист мiстився у вашiй первiснiй бородi. Прабабця спересердя обчикрижила вашу розкiшну бороду. З того часу ви бiдуете, а ми, мишi, коло вас теж ходимо голоднi.

Остап аж пiдскочив. Ось, виходить, хто вiдiбрав у нього хист ворожбита й зробив його нiкому не потрiбним. Вiн прагнув розправи. Хотiв убити балакучу внучку вусатоi нерозумноi бабцi. Уже й руку для розправи занiс. Але трiшки подумав – i опустив.