Царський пояс

Перебирала пальчиками кiнчик довгоi коси, тупила очi у фiолетовi тюльпани i блаженно усмiхалася.

Велетень на тронi гидливо скривився. Євстахiй, що зi страхом поглядав на бога, будив дiвчину шепотом:

– Марiечко, це я, Євстахiй. Твiй земляк.

Аiд як стукне палицею об землю, як гуконе:

– Вона моя. Не чiпай ii! Не буди!

А для бiльшого враження ще й змахнув другою, без палицi, рукою. З рукава на Євстахiя дмухнуло iдким синюватим димом.

У чоловiка запаморочилося в головi. Перед очима повiльно пливли дерева, блiдi тiнi… Несподiвано в затуманений зiр Євстахiя проник червонястий промiнь.

Чоловiк миттево стрепенувся. Вiн збагнув, що свiтло тоненькою цiвкою випливало з персня, кiльце якого обхопило його безiменний палець.

Євстахiй вiдразу отямився. Бiльше того, вiдчув у своiх м’язах нечувану досi силу.

Мимохiть потер вказiвним пальцем камiнь, що стирчав iз кiльця. І раптом iз його червонястих глибин вдарив потужний струмiнь.

Увесь антураж мертвого царства почав оживати. Отак миршава трава зазеленiла, листочки на деревах розправилися i – шурх! шурх! – весело зашелестiли.

Торкнувся промiнь також Марусi. Дiвчина потяглася, солодко позiхнула i промовила:

– Я дуже довго спала.

Аiд витрiщив злi очицi. Зiскочив зi стiльця, крутнувся на закаблуках. Страшно скреготав зубами та розмахував полами чорного плаща. (Хотiв плащем накрити свое добро?) Басом кричав:

– Прикрий перстень! Наказую: прикрий перстень! Будеш знов у своiй хижi над кручею! Іди геть iз мого царства!

У досi затуманенiй Євстахiевiй головi немовби розвиднилося.

Вiн зрозумiв: перстень надiлений всеперемагаючою силою. Такою, що може зруйнувати царство Аiда. Бог мертвих боiться його свiтла.

Чоловiк твердо сказав:

– Не репетуй, божку. Покину твое похмуре царства. Сам не хочу тут бути. Знаеш: сумно в тебе. Але вийду звiдси за однiеi умови: вiзьму з собою Марусю.

– Усе, що хочеш, бери! Тiльки зникни! Геть з моiх очей! – горлав Аiд.

– Ха-ха-ха! – переможно реготав чоловiк. – Тут усе примарне, як i ти сам, дурню.

Не треба менi нiчого вiд тебе. От тiльки дiвчини жалко.

Євстахiй узяв Марiйку мiцно за руку. Чарiвний перстень вiн спрямував у бiк згаслоi ширми. Червоне свiтло потужним прожектором висвiтлило коридор. Пiд завiсою тремтiв вiд страху трьохголовий собачище.

Завiса заграла веселковими барвами i собачище, мов вiтром, здуло.

Люди, захищенi не палким для них вогнем, покинули мертве царство.

Євстахiй привiв Марiйку до своеi хати.