Царський пояс

Але не десь там – пiд мерехтливою завiсою скрутився гiгантським кренделем.

Євстахiй зрозумiв, що дорога до скособоченоi хати, що над кручею, для нього вiдрiзана.

Довго чи недовго Євстахiй лежав на вологiй землi, того вiн i сам не знае. Коли прийшов до тями, то пiдвiвся. Боязко роздивлявся довкола. З усiх бокiв його оточували дерева з темними стовбурами, кривими плодами i скрученими листочками. З блiдо-сiроi трави витикалися фiолетовi голiвки тюльпанiв. Химерний садок оповивала гробова тиша i зеленуватий морок.

Мiж деревами повiльно рухалися бiлi тiнi, що нагадували людськi фiгури.

Чоловiк водив величезними вiд страху очима. Що за дивний свiт? Як з нього вийти?

– Вiтаю пророка у пiдземному царствi, – розiрвав тишу густий чоловiчий бас.

Ноги у нашого героя затремтiли. Проте цього разу вiн втримався: не сповз i не простягся на вологiй землi.

З високого стiльця на Євстахiя похмуро поглядав велетень. Вiн неквапом накручував на палець пасмо кучерявого чуба над правим вухом.

На його головi – блискуча корона, що збилася на лiве вухо. Зодягнений у чорну хламиду, щедро прикрашену золотими дрiбками.

– Ти, ти, хто? Де я? – белькотiв Євстахiй, ледь повертаючи язиком.

– Телепню безбородий, мене не впiзнав? Мене?! Аiда?! Великого i могутнього бога пiдземного царства?! – гримiв бог.

– Пробачте, ваша величносте, що не впiзнав, – перелякано лопотiв Євстахiй.

– Ото ж то, – стишив голос Аiд.

Бог випнув груди колесом, повагом мовив:

– Про мене всi смертнi знають.

А безсмертнi мене бояться. Ти, Євстахiю, вiдтепер служитимеш менi. Ворожитимеш, розповiдатимеш, що робиться на Олiмпi. Хто з ким посварився, одружився… І все таке. Чоловiк я дуже зайнятий, але самотнiй. Ти, звичайно, помiтив мiж деревами тiнi. То вештаються покiйнички. Немае з ким нi побалакати, нi чарочку перехилити. Правда, бродить у садочку одна красуня. Розважаюся ii пiснями. Але й вона менi набридла, як позавчорашнiй борщ. Пора вже з ii тiла виймати душу. Хай блукае бiлою тiнню у садку, як iншi. Чим вона краща?

Євстахiй хотiв сказати Аiду, що вiн уже не мае того хисту – провiщати. Навiть навпаки: що не скаже, то збреше. Тiльки розтулив рота, як побачив Марусю. Вона худа, як зрiзана лозина жовтоi верби. Личко зажурене, а погляд безтямний.

Чоловiк кинувся до дiвчини.

– Марiечко, сонечко, чому ти в цьому дивному садочку? Як ти сюди потрапила?

Дiвчина Євстахiя не чула i не бачила.