Курячі брехеньки і билиці

Суворих окрикiв дiвчинки вона зовсiм не боялась.

Увечерi, коли з роботи прийшов татко, Лiдуся i йому розказала про витiвки злоi квочки. Тато у задумi хитав головою. «Чому квочка не любить курчатко?» – запитала дiвчинка. «Не знаю, – сумно сказав батько. – Серед курей i такi випадки бувають. Бiдний Пудик. Квочка заб’е його до смертi». Очi дiвчинки наповнилися слiзьми. Вона не втрималась – уголос заплакала. «Не плач, дитинко», – втiшали батьки свою донечку. Цiй бiдi можна зарадити». «Справдi?» – зрадiла Лiдуся.

«Вранцi, коли випускатиму квочку надвiр, то передам тобi бiдолаху. Для Пудика ти станеш мамою. Будеш його доглядати», – пiдбадьорила донечку мама.

Отак Лiдуся отримала вихованця. Зi своiм Пудиком дiвчинка не розлучалась. Носила його в кишенi, годувала зi своеi долонi. А ввечерi, коли квочка з курчатами спала, то пiдкладала пташа пiд теплу квочку. Не мерзнути же маленькому вночi? Коли Пудик пiдрiс, то дiвчинка ввечерi загортала його у баеву ганчiрку. Загорнутий, Пудик бачив увi снi щасливi сни.

Восени Лiдуся пiшла до школи, у перший клас. Курчатка пiдросли i покинули квочку. І лише Пудик вiддано ходив за своею вихователькою. Щоранку, мов вартовий, вiн стояв пiд ii вiкном. Щоб краще бачити, як вона збираеться до школи, вiн витягував шию. При цьому очi по черзi повертав до шибки. У такiй позi Пудик стояв доти, доки не скрипнуть дверi. Тодi вiн галопом бiг до дверей. Лiдуся розкривала долоньку, в якiй лежала купка вiдбiрних зернят. Для Пудика вони були найсмачнiшими.

Пiвник довiрливо iх дзьобав прямо з долонi своеi годувальницi.

Пiвдня котився небом жовтий м’ячик. Хвильку висiв на вершечку неба. Саме тодi Лiдуся поверталася зi школи додому. Бiля хвiртки, нiбито випадково, вештався Пудик. З торбинки дiвчинка виймала скоринку хлiба i крихти зi шкiльного бутерброду. Вона так само годувала свого пiвника з долонi. Але нiжно гладити його по крилах i шиi вже не могла. Чи ти ба! Пудик вирiс. Вiн соромився пестощiв перед своiми сестричками.

…Леле, скiльки ж то рокiв минуло? А нiби то розказане сталося вчора, чи позавчора.

Досi пам’ятаю свого Пудика. Великого, в червонясто-золотавому опереннi. Красеня з красенiв. Я вельми пишалася своiм вихованцем. Пудик – моя перша i незабутня любов до свiйських тварин.

    Квiтень 2015 року

Пригоди дитинки рябенькоi Курочки

Жили-були Дiд i Баба. І була у них рябенька Курочка. Одного чудового дня Курочка знесла яечко. Не золотеньке, а простеньке.