Залізна шапка Арпоксая

Тiльки обличчя вартового Мишко не бачив – його закривав полотняний з вузькими крисами капелюх.

На очах оторопiлого хлопчика почали вiдбуватися незрозумiлi речi. Ноги вартового чомусь зблiдли, зробилися прозорими. Крiзь тiло прозирали трубчастi кiстки. Вiдтак ноги зникли, немовби розчинилися в повiтрi.

Із стану зацiпенiння Мишка вивiв оглушливий звук. Це упав бронзовий щит i бамкнув. Порожнi, без нiг, сандалi поiхали вперед i стали. Одяг з воiна спадав. На нього м’яко опав довгий меч. Капелюх покотився i лiг на пiсок увiгнутим боком догори.

Наче розтулений вiд нiмого крику рот.

Мишко через силу ковтнув слину. Мов зацьковане мисливцями звiреня, водив очима й прислухався. Йому здалося, що монотонний гуркiт хвиль звучав погрозливо. Нiби попереджав про сумне й страшне, що чекае на смiливця у оточеному високим муром мiстi.

Лише тепер вiн помiтив розкиданi речi домашнього вжитку. Здебiльшого валялися довгi шматки полотна, якими греки обгортали свое тiло, також дитячi сорочечки. Хатнiй мотлох лежав купками, але без ладу.

Страшна здогадка обпалила мозок юного слiдопита: «Люди, що носили цей одяг, зникли. Зникли так само, як вартовий».

Страху наганяли також бiлi пасма, схожi на пару, що витiкали через розчинену браму. «Напевне, за ворiтьми варять воду. Або пиво чи горiлку. Казани, однозначно, величезнi. Он стiльки пари», – роздумував хлопчик. Трохи постояв. Іти в мiсто, чи не йти?

Усе ж нерiшучим кроком рушив через ворота.

Колись Мишка запитають: «Хлопчику, признайся: чому ти зайшов у чуже мiсто? Адже ти злякався.

Також розумiв, що тебе можуть образити, поранити чи вiдлупцювати. Якщо не люди, то звiрi чи невидимi злi сили. Ти, однак, туди пiшов. Чому?»

Вiн скаже: «Мене надзвичайно зацiкавило: що там за ворiтьми? От я i пiшов…»

Слава допитливим! Наiвним, щирим, простим. Допитливiсть – вiчний двигун, що веде хлопчика шляхом зрiлостi до вiдповiдальних вчинкiв.

Подорож безлюдною дорогою

Мишко чимчикував дорогою, вимощеною кам’яною брукiвкою. Не дуже широкою, але й не вузькою – до п’ятнадцяти метрiв.

Величезних казанiв, у яких варили воду, Мишко не надибав. Пасма, схожi на туман, у мiстi хиталися на рiвнi дерев. Помiж прибитого пилом зела сиротливо виглядали мазанки.

Мишка лякала мертва тиша, дратували залишенi предмети й ганчiр’я, що плуталися пiд ногами. Щоб себе пiдбадьорити, вiн придумав гру-загадку на тему: «Хто власник цього одягу?». Бубнiв собi пiд нiс: «Цей чоловiк середнього достатку. Вiн носив хламиду iз грубого льону.